Поліцейська мудрість

Один мудрий начальник поліції накинув оком на поросят у старости однієї з громад ввіреного йому по­віту. У божих заповідях ніде не сказано: «Не пожадай поросяти ближнього твого».

Якось, коли той староста був у повітовому місті на базарі, начальник поліції й каже йому:

— Я чув, ніби в тебе є гарні поросята.

— Маю кілька, але такі собі. Як для нас, селян, то ще можуть бути, а для панства треба ліпших!

— Не хитруй, чоловіче, гарні вони, я бачив. Хоч зараз на сковороду й у піч. Я гадаю, порядок ти знаєш.

— Я повинен принести вам порося! — здогадався староста.

— Авжеж, повинен!

Наступної суботи селянин і справді приніс порося. Але хитрий начальник поліції ще раніше наказав жінці, щоб, коли принесуть порося, вона нізащо не брала його, і виклав їй свій план.

— Приніс, га?

— Приніс, пане, і знаєте: кругленьке, мов яблучко.

— Спасибі тобі. Віднеси його, будь ласка, мені до­дому, віддай жінці, а потім приходь до мене в канце­лярію, вип’ємо по чашці кави.

Староста відніс порося й покликав господиню.

— Ось приніс порося, а пан начальник звелів, щоб я його вам віддав! — сказав селянин.

— Яке порося? Ще цього бракувало! Потрібне воно мені, щоб гидило, кувікало та смерділо тут. Неси його куди знаєш!

— Але ж воно гарне, пані!

— І слухати не хочу про порося, не потрібне мені те паскудство в хаті. Занеси його панові начальни­кові, нехай робить з ним що хоче.

Селянин почав просити, але ніщо не допомагало, пані начальникова не хотіла й слухати його. Що мав робити? Закинув мішок з поросям на спину та й до начальника.

— Що таке? — ніби здивувався начальник поліції, знову побачивши старосту з поросям. — Чому не від­ніс його мені додому?

— Та носив, але пані не хоче брати!

— Ох, отак-то воно з жінками — мука, та й годі! — сказав начальник і, мовби задумавшись хвилину, до­дав: — Коли таке сталося, то що я можу?! Але знаєш що?.. Мені зараз нема знадоби його колоти, а дітися з ним ніде, то ти забери його додому і ще підгодуй трохи. А що витратишся для мого поросяти, то я тобі все поверну.

— Байдуже, якось уже буде, та й що воно там з’їсть? Дрібниці, невже будемо ще й з тим рахува­тися?

— Гаразд, отже, неси його додому й доглядай, поки воно мені не знадобиться.

Так і було зроблено. Селянин відніс додому началь­никове порося.

Минув який час, і селянин запитує начальника:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Потримай ще, мені його поки що не треба.

Минув місяць, другий, минуло півроку, а селянин час від часу все запитує:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Та хай трохи пізніше. Тільки ж ти його добре годуй, потім підрахуємо, скільки коштуватиме корм.

Минуло більше року. Знову селянин навідався до начальника поліції:

— А знаєте, пане начальнику, те ваше порося вже стало свинею. Вгодоване, ледве ходить. Я мушу до­правити його вам, бо далі годувати не варто.

— Ох, чоловіче, я ж і забув про те моє порося. Якби ж ти був нагадав мені про нього бодай кілька днів тому, а то я купив свиню, заколов її і смальцю вже натопив! — бідкався начальник.

— То що ж будемо робити?

Начальник ніби подумав трохи, а тоді й каже:

— Скільки заважить те моє порося?

— Ми якось ото із сусідом прикидали: кілограмів двісті.

— Ого! — промовив начальник.

— Вгодувалося, нівроку.

— А скільки можна взяти за нього на базарі? — за­питав начальник.

— Та так — не менше п’ятнадцяти десяток, не тор­гуючись, а можна й більше.

— То знаєш, як ми зробимо?

— Як скажете, люди ж ми!

— Кажеш, воно варте п’ятнадцяти десяток?

— Варте.

— Гаразд, дай мені зараз десять десяток, а ти його продай і забери собі ті п’ять десяток, що залишаю­ться, за догляд. Воно не з’їло й на чотири, але ж тру­дився ти коло нього, то остачу забери собі.

Що робити старості? Не хочеться йому позбутися свого старостування. Нічого не вдієш, і він відраху­вав десять десяток, віддав їх начальникові, підняв ка­пелюха й промовив:

— Красно дякую, пане!

— Нема за що. А ту остачу, як я тобі казав, забери собі й купи щось господині та дітям, вони ж труди­лися теж.

— Аякже, трудилися, вони в мене без діла не си­дять.

— Так ось, купи їм, що знаєш, і скажи: це вам від пана начальника за те, що ви доглядали його порося!

— Красно дякую, пане!

Справді, рідкісна мудрість!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Advertisements

Сон одного міністра

І міністри, хай мені бог простить, ніби такі ж люди, як і всі інші. І вони їдять, п’ють, сплять, як і ми, смертні, тільки їм, кажуть, думати важче, але ця нік­чемна, простацька здатність не дуже й потрібна для такого високого становища.

Пан міністр Н. (яке кому діло до імені!) сидів у своїй канцелярії, відкинувшись на спинку м’якого крісла, і, оскільки країна переживала труднощі, роз­мірковував над тим, яку стерлядь узяти на вечерю — запечену в жару чи смажену. Уже смеркало, тому він після тривалих роздумів обрав перший варіант і вийшов прогулятися на свіже повітря, щоб поліп­шити свій апетит. Можна принаймні сказати (а є такі язики, які можуть будь-що говорити), що в країні все нікуди не годиться: не годиться освіта, шкутильгає промисловість, бідні фінанси, загрозливе економічне становище, не годиться… Можна так скільки завгодно перераховувати все, що не годиться, але перед міні­стерським апетитом треба спинитися — він цілком справний.

Отже, пан міністр Н. прогулявся, вихилив кухоль пива, повечеряв запеченою стерляддю, залив її чер­воним добрим вином і, так бездоганно й сумлінно виконавши свій обов’язок перед батьківщиною, ліг блаженний та задоволений у ліжко й заснув із щас­ливим усміхом на обличчі, як людина, яку ніякі тур­боти й думки не тривожать.

Але сон, можливо, й не підозрюючи, що має справу з міністром, насмілився потривожити його панський спокій і переніс у далеку молодість.

Сниться йому сон.

Зимова ніч. Надворі свище вітер, а він ніби в тій самій вогкій і тісній кімнатці, в якій мешкав ще учнем. Сидить за своїм учнівським столиком. Пере­йшло за північ. Правою рукою підпер голову, а в лі­вій тримає розкриту книжку. У невеличкій лампі до­горяє гас, ледь блимає, потріскуючи й чадячи, вог­ник, світло від нього тьмяно пробивається крізь за­копчене скло. У кімнатці холодно, і він загорнувся в благеньке старе пальтечко. Сидить непорушно, вту­пивши погляд в одну цятку, а думки линуть у да­леке майбутнє.

Мріяв про майбутню діяльність. Твердо вирішив усе своє життя присвятити благородній тяжкій праці, боротися за правду й свободу, жертвувати всім, на­віть собою, якщо буде потрібно, ради щастя й добра своєї країни, ради загальних інтересів. Перед собою бачив довгу низку років, сповнених суспільно корис­ної наполегливої праці, відчував, що зможе здійснити свої ідеали та подолати всі перепони на своєму по­движницькому шляху, з якого він ніколи не зверне.

Уявив, яким він буде через багато-багато років. Серце забилося дужче, і майбутнього міністра огор­нуло якесь приємне, солодке відчуття, коли він поду­мав про свої успіхи і про те добро, яке він принесе своїй землі й народові.

Раптом почув незвичайне таємниче шелестіння. Здригнувся й підвів очі: перед ним з’явилася крилата постать жінки, не по-земному чарівної й вродливої, точнісінько, як віла[1], що про неї в піснях співає­ться.

З ляку він заплющив очі, не сміючи глянути на це дивне видиво, але жінка погладила хлопця крилом по обличчю, його пройняло якесь райське блаженство, страх відступив, і він знову подивився на неї: вона видалася йому знайомою, ніби весь вік із нею дру­жив.

— Хто ти? — запитав він.

— Це не обов’язково знати. Я прийшла тобі від­крити твоє майбутнє. Ходи зі мною!

І він ніби пішов.

Довго йшли мовчки, поки не вийшли на якусь велику галявину.

— Бачиш що-небудь? — запитала вона його.

— Нічого!

Вона торкнулася крилами його лоба, повела ними по очах, і раптом він побачив трохи далі на галявині гурт людей: деякі стояли на самій землі, деякі — тро­хи вище від них, ніби на якійсь драбині, інші — ще вище і так далі аж до тих, що стояли найвище.

— Що це?

— Це різне становище в суспільстві.

Дивиться він на тих людей, а вони метушаться, кри­чать, репетують, б’ються, штовхаються, вовтузяться, душать одне одного, топчуть, кожен намагається стати якомога вище.

Оглянувся — а цієї жінки, що привела його сюди, вже нема.

Він відчув сильне, непоборне бажання й собі кину­тися в той натовп.

І кинувся.

Працював серед тих, що стояли найнижче, прагнучи своєю працею піднятися вгору.

Працював довго, дуже довго, але навіть на щабель вище не піднявся.

Раптом перед ним знову з’явилася та жінка, що привела його сюди.

— Що хочеш? — запитала вона.

— Піднятися вище.

— Можеш піднятися, але треба діяти інакше.

— А що мені заважає?

Вона торкнулася крилом його грудей, і він відчув якийсь приємний холодок, йому зробилося легше, а коли глянув, був уже на щабель вище.

— Хочеш вище?

— Хочу.

Вона знову торкнулася його грудей, і він знову трохи піднявся.

— Ще?

Його тепер уже охопило бажання підніматися вище й вище.

— Так, якомога вище! — відповів він.

Вона ще раз торкнулася його грудей, а потім по­вела крилом по лобі, і він піднявся до тих, що стояли найвище.

Відчув себе щасливим, задоволеним і з вдячністю глянув на свою покровительку.

— Як ти зробила, що я так швидко піднявся? — запитав він.

— Я забрала в тебе принциповість, чесність, поряд­ність і, нарешті, розум. Усе це заважало тобі підня­тися на найвищу висоту.

Мороз пішов йому поза шкірою.

— Зараз підемо назад, ти вже все бачив, — мовила до нього крилата жінка, і вони одразу ж опинилися в його тісній кімнатці.

— Що ти мені показувала?

— Твоє майбутнє! — відповіла вона і щезла.

Він похилив голову й важко, болісно зітхнув.

Тут пан міністр прокинувся. «Хай так і буде, раз уже так сталося!» — подумав він і байдуже позіхнув.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

 

[1] Віла — у сербській міфології вродлива діва-чарівниця, яка допомагає або шкодить людям; нагадує нашу русалку.

Мрії і дійсність

«Для чого призначені ми, люди, горді й лихі ство­ріння, які уявили собі, наче все на світі існує тільки для нас?.. Справді, ми поділили й позначили кордо­нами землю, мов свою власність, ми не зважаємо на мільйони інших живих істот, таких самих дітей при­роди, як і ми, що так само мають право на життя. Ми все нищимо, жертвуємо тисячами тварин, аби лиш догодити собі. Ріжемо живих істот, щоб їхнім м’ясом харчуватися, здираємо з них шкуру і робимо собі взуття та кожухи. Маємо ми право таке чинити? На якій підставі ми вважаємо, що все навкруги наше і створене для нас?.. Природа нам дає таке право чи ми самі собі його привласнили, гадаючи, ніби ми найдостойніші з усіх створінь? Чим ми таке заслужили?.. Ми освічені й розумні! Пишемо філософ­ські трактати, історичні й наукові дослідження, вір­ші; побудували залізниці, поставили громовідводи, винайшли порох, рушниці; придумали фонограф і сотні всіляких див; варимо собі їсти, одягаємося, скидаємо шапки, зустрічаючись один з одним, кури­мо, читаємо газети, ходимо до школи! Маємо кав’ярні, де збираємось і п’ємо, слухаємо співачок, аплодуємо їм, коли добре співають!.. Носимо годинники й сте­жимо за часом; користуємося барометрами й термо­метрами, кораблями й компасами!.. Хіба все це ро­бить нас обранцями і дає нам право на життя інших істот, яких ми вбиваємо, ріжемо, ловимо, сідлаємо, загнуздуємо, чи ми просто тирани?.. Що має природа від нашої культури, освіти й цивілізації?.. Навіщо їй залізниці й електричні трамваї, що їй дають Шекспірові драми і всі можливі бібліотеки світу?.. Нічого!»

Молодий мрійник мимохіть перервав свої роздуми й подивився в темно-синє, всіяне зорями небо.

Ще дивніше почуття охопило його.

— Нескінченність! — промовив він пошепки, не від­водячи очей від неба…

«Шляхи, неосяжність… простір… мета!.. Кажуть, що в глибинах тої жахливої нескінченності зароджує­ться новий всесвіт!» — розмірковував він далі.

Якийсь крижаний холод пронизав його душу, і він подумав:

«Так, наш всесвіт, безперечно, зістаріється й заги­не!.. Минуть мільйони століть, усе зміниться… Чи й тоді будуть люди?.. Про що вони думатимуть і що відчуватимуть?»

Вітерець тихо шелестів листям, а йому здавалося, що то земля тужливо розмовляє з вічністю.

— Вічність, вічність! — прошепотів він і зітхнув, заглиблений у свої думки.

«Тварини не такі смішні, як люди, бо вони при­наймні не будують таких безглуздих, грандіозних і дурних планів, як ми… Грандіозні плани?.. Дур­ниці, це лише ми так собі уявляємо; все це дріб’язок, пусте й нецікаве…

Всесвіт, всесвіт помирає, а на його місце прийде інший!.. Нескінченність, вічність усього й мізерність кожного з нас зокрема!.. Люди… ха-ха-ха!.. Хоч би ми подивились на себе як треба! О, скільки в нас дріб’­язкової й жалюгідної суєти мирської… Ха-ха-ха!.. Купив Симів наймит господині туфлі, а вони вияви­лися завеликі!.. Подія! Про це тільки й розмов було в сусідів. Швець не хотів їх узяти назад! Симо посва­рився з ним, мало до бійки не дійшло. Симова жінка вибігла на вулицю і лаяла шевця та його жінку. Повернулась до хати й зчинила гвалт — прогнала наймита! Наймит пішов і став наговорювати на Сима та його жінку, що вони погано живуть!.. Ганьба — ціла трагедія! У цю справу втрутилися сусіди. З горя Симова жінка не могла ні обідати, ні вечеряти, і це їй шкодило. Симо перестрів наймита посеред вулиці й побив його. Наймит погрожував помстою, а Симові вороги намовили його подати на Сима до суду!.. О жалюгідні, нещасні людські створіння!..»

— Страшно!.. — промовив молодий мрійник майже вголос і знову поринув у роздуми:

«Життя; животіння, а не життя!.. Убогість, жалюгідна убогість… Усе піде в землю, а люди все-таки поводяться так, ніби не бачать перед собою щодня охололих людських трупів — людей, які ще до вчораш­нього дня з ними говорили, відчували, сердилися, дру­жили, сварилися, мирилися, раділи… Чи бачать усе це, чи відчувають?.. Ні, бо, навіть йдучи в похоронній процесії за мерцем, люди ведуть звичайні, дріб’язкові розмови і будують тисячі планів на майбутнє; а хто знає, чи завтра живий буде? — Знову поглянув на зоряне небо. — Ось ці зірки, на які я дивлюся, ці далекі світи відбилися в моїх очах через незмірну відстань… А коли очі мої перетворяться на порох, який не відчуває, то куди подінуться всі оті відобра­ження небесних світів? Скільки інших очей протягом довгих століть дивитиметься на ці самі зірки з цього самого місця? А де неясні почуття дотеперішніх людей, куди зникнуть мої і всі почуття наступних поколінь?.. Чи залишаться вони на землі… і де вони будуть потім, як Землі нестане?.. Вічність, вічність — і все-таки мізерність, жахлива мізерність! Було — і… і… зникне все, і… нічого не залишиться!»

На мить він напружив усі сили свого розуму, щоб розібратися в цьому хаосі. Мрійникові стало погано від дивних думок, його охопила млість, і він увійшов до хати.

Не хотів заходити до світлиці і сів у кухні коло плити. У плиті горів вогонь — варилася вечеря. На стіні висіло мідне кухонне начиння, і полум’я відбива­лося в ньому.

На кухні не було нікого, і він далі міркував:

«Люди купили речі, віддали за них гроші, торгу­валися, либонь, і тепер бережуть їх і пильнують, як зіницю ока. Готують вечерю, обід; їдять, щоб підтри­мувати в собі життя!.. Навіщо нам усе це?!»

До хати в цей час увійшов пес, став біля нього й за­дивився йому в очі, помахуючи хвостом та облизую­чись…

«Ніякої різниці немає між моїм життям і життям цього пса! Для природи вони однакові!.. Так чого ж тоді дурні люди чваняться і вимагають собі якихось особливих прав, своє життя вважають чимось вели­ким, важливим, а життя тварин мають за ніщо?!»

Захоплений своїми думками, він і не помітив, як пес відійшов від нього й подався до м’яса, що лежало в ка­струльці, приготовлене для смаження.

Брязнула покришка, яку пес зіпхнув носом, і від цього молодий мрійник здригнувся. Його думки набули раптом іншого напряму.

Він схопився зі стільця, крикнув на собаку і вдарив його щосили носком черевика.

— Мало не запаскудив м’яса! — буркнув він сердито, а собака, заскавучавши від болю, метнувся на по­двір’я.

Про цей випадок він розповів матері, яка згодом уві­йшла до кухні.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Подарунок королю (2/2)

(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Подарунок королю (1/2)

Якось перед святим Миколою в одного селянина з Ясениці окотилася вівця. Посідали селянин з госпо­динею та й почали радитися, що робити: продати те ягня чи залишити, адже у них і так овець небагато.

— Знаєш, чоловіче, що я подумала? — озвалася рап­том жінка.

— Що?

— Здається, наш король святкує святого Миколу?

— Авжеж.

— То я б от що зробила: відвезла б у Белград і вів­цю, і ягня; ягня подарувала б королю, а вівцю про­дала б. З цього можна мати неабияку користь. Он Дишко — той раз у раз бігає до начальника поліції або до повітового голови й несе їм то порося, то ягня, то мішок вівса, то сиру, то сього, то того, і бачиш, як живе? Староста, всі його поважають, усі знають. А те, що начальству віддасть, — з людей утричі здере. А недавно ще й орден йому почепили! Боже мій, як перетрудився! Ну, хай уже він, але ж ота його індич­ка без вій — таке цабе, що й не підступись. Подумаєш, старостиха!

Тодор (так звали селянина) задумався, ворушачи головешкою вогонь. Обоє мовчали. Тодорові страшен­но закортіло отримати старостівський ціпок. Дишко не кращий за нього, якщо не гірший. І коли вже той став старостою, бо носить подарунки начальникові по­ліції, то що вже казати про Тодора, якщо він — поду­мати тільки! — подарує ягня самому королю! А король візьме золоте перо, запише його ім’я, розпитає, звідки він, як звати жінку, дітей, і Тодор усе відповість по порядку. Тоді король поплеще його по плечу й запи­тає: «Ну, Тодоре, то хто ж там у вашому селі старо­стує?» — «Не брешу, господарю, староста в нас ніку­дишній. Знущається з людей, кривдить, штрафує». — «Та що ти кажеш! — обуриться король і мерщій по­дзвонить дзвіночком, а «міністери» бігцем до нього. Він на них і не гляне, а тільки до Тодора: «То як, кажеш, звати отого змія?» — «Дишком, господарю». — «Чули?! Щоб мені зараз вигнали того Дишка геть із Сербії!» — гукне король, звертаючись до «міністерів». «Міністери» так і виструнчаться, а Тодор зрадіє, мов­ляв: «Ага, начувайся, сучий сину, щоб знав Тодора. І на пана знайдеться управа. Знатимеш, де раки зи­мують!» — «Ану, гайда виконувати наказ», — гукне до «міністерів» король, а вони вклоняться та мерщій у двері. «От, Тодоре, будеш ти старостою у своєму селі, допоки живий, а вмиратимеш, то передаси старо­стування кому сам захочеш!» — скаже йому король. «Воно-то так, господарю, тільки якби ти написав про це своєю рукою, то воно якось певніше». — «Нічого не треба. Я вже про все подбав, ти тільки кирпу вгору та шапку набакир». — «Ну, дякую тобі, господарю!» — вклониться Тодор і вже збереться йти. Аж король йому: «Куди ж ти? Зачекай, ось пообідаємо чим бог послав. Бо так не годиться!» — «Та спасибі, госпо­дарю; як до тебе йшов, то добре пообідав у «Тетові», ну, знаєш, де корчмар Спира, отут, недалеко». — «То хоч вина випив би?» — питає король. «Не можу, їй- богу, я вже пив, удвох із Спирою по дві склянки ви­пили», — кривить душею Тодор, але честь береже: не­зручно якось у короля вино пити! «Ну, гаразд, То­доре, але кави все-таки вип’єш, бо я вже й не знаю, чим тебе пригостити! — забідкається король і зараз же (так уявляє собі Тодор) гукне королеву: — Гей, Дра­го!» — «Що там?» — «А йди-но сюди на хвилинку!» — «Почекай, Лечку, взуюся!» Королева взується й вийде, а Тодор відважить їй низький уклін. «Це Тодор з Ясениці», — каже король. «Ах, Тодор!» — «Чуєш, жінко, будь ласка, приготуй нам кави, вип’ємо по чашці». — «Тільки якщо можна, то міцнішу», — встряє й Тодор. «Чоловік уже пообідав!» — пояснює їй король. «Га­разд, зараз приготую», — каже королева і йде на кухню варити каву.

Отак розмірковує та уявляє собі Тодор своє май­бутнє щастя. А як повернеться додому! Серце аж за­йшлося від хвилювання, очі сяють, щоки пашать від жару, що йде від вогнища. Жінка пряде, веретено хурчить, вогонь потріскує, а Тодор увесь у солодких види­вах.

— Спасибі, жінко, так я і зроблю!

— Ти про що?

— Про те саме.

— То я скажу Станої, щоб прийшла.

— Зараз не треба кликати Станої.

— Як не треба? А як же я сама чесатиму вовну?

— Таж ми про ягня говоримо.

— А-а, он про що! А я саме задумалася про вовну та й забула. Ну, то що ти намислив?

— Подамся завтра до Белграда. Ти приготуй усе, що треба, і я вдосвіта — з богом.

Приїхав Тодор до Белграда. Зупинився в «Тетові». Але це справа не легка — виконати таку місію, де «головою важиш», як він уявляв собі, тому Тодор ще кілька разів повторив, що мав казати королю. Приїхав пізно. Переночував, сповнений солодких мрій, а на­ступного дня встав раненько і, доки пив каву, ще кілька разів повторив свою майбутню розмову. Коли вже, на його думку, все добре вивчив, закинув ягня на спину й подався до короля.

У брамі королівського палацу пояснили йому, що він повинен спершу звернутись до маршалка і той йому скаже, що слід робити. Отакої! Усе вже з першого кроку пішло не так, як уявляв собі Тодор. Він, сірома, й не снив про якогось там маршалка. Що спільного в якогось маршалка з його подарунком? Чого він йому стає поперек дороги! Тодор уявляв, що прийде до палацу, розпитається, як пройти до короля, і, дізнав­шись, де він, постукає у двері. Відчинить йому слуга, і Тодор увійде. А в кімнаті сидить, точніше — напівлежить на шовкових подушках весь у золоті король, курить люльку та попиває каву. На золотому дзиглику сидить королева й пряде шовкову нитку. Пряслиця срібна, а веретено золоте. Тодор вклоняється до землі й віддає ягня королю. Король бере ягня, гладить його, трохи підводиться, щоб дати місце Тодорові, той сідає, і між ними починається розмова. Король питає про се, про те, аж тут королева озивається: «Не будемо, голубе, його різати, залишимо на розплід». — «Як хо­чеш», — відповідає король, і вони далі ведуть серйозну розмову про врожай, про старосту та інші речі, а яг­нятко собі мекає на руках у короля.

Аж тут усе не так, на його голову десь узявся ще якийсь маршалок, котрий і не снився йому.

Що вдієш? Треба йти до того дідькового маршалка, а потім він уже знатиме, що й до чого.

Пустили його до маршалка. Тодор з ягням до нього:

— Боже помагай, пане!

— Що таке? — сердито обірвав його маршалок. — Чого прешся з отим? — і показав на ягня.

Тодор знає, що робить, і він довго не розпатякува­тиме там, де це зайве. Коли він має справу з голо­вою, то яке йому діло до хвоста? І він править своєї:

— На, віднеси оце королю й скажи: то подарунок тобі від Тодора з Ясениці, а я пізніше поговорю з ним.

— Що?! Я маю нести ягня?! Ото нахаба!

«Мабуть, він перший при королі!» — подумав Тодор,

і в нього аж жижки затрусилися.

— Пробач, пане, коли я щось не так сказав, — про­белькотів він злякано, — ми люди прості, то через на­шу простоту й помиляємося. Я ось «хочу подарувати нашому господареві королю оце ягня на день його святого, хай на здоров’я споживе зі своєю господи­нею, а нашою панею королевою.

Маршалок засміявся:

— Е, це так не робиться, чоловіче. Ти спершу маєш попросити аудієнції, потім запитати його величність, чи він прийме подарунок, і вже тоді…

— А де та гуденція? — перебив Тодор.

— Ти мусиш подати мені письмове прошеніє, а в про­шенії зазначити, що хочеш потрапити до його велич­ності з такою-то метою, скажімо, щоб вручити пода­рунок. Твоє прошеніє я передам його величності, і, як­що він дозволить, я скажу тобі, коли та о котрій годині ти можеш бути прийнятий.

У Тодора очі полізли рогом, слова від хвилювання застрягли в горлі. І він розпачливо заволав, поспі­шаючи, аби той великий начальник не зупинив його:

— Я нічого не знаю й писати не вмію, то прошу тебе, пане, зроби це сам, напиши, іцо треба, а я тобі заплачу.

Маршалок розсміявся. Він побачив, з ким має спра­ву, здвигнув плечима й вирішив сам написати проше­ніє.

— Тепер іди, Тодоре, — сказав він. — Я повідомлю, коли його величність прийме тебе.

Тодор дістав з ватянки гаманця, виловив два гроші, заховав гаманця назад у кишеню і вклонився:

— Дякую тобі, пане. А це на каву, випий на здо­ров’я, добре діло ти мені зробив.

Маршалок жбурнув йому назад ті два гроші. Якби ж то дав хоч стільки, щоб можна було вексель опла­тити, то хай би вже, а то навіть на папір та чорнило не вистачить. Вилаяв він Тодора й вигнав. Украй спан­теличений, Тодор повернувся до «Тетова» чекати страшного суду. У тому сум’ятті маршалок навіть не запитав Тодора, де він зупинився, а Тодор не здога­дався сам про це сказати.

Чекає Тодор до обіду, а звістки нема. Він сів, пообі­дав, як годиться, й чекає далі, але знову жодної зві­стки. Почала Тодора брати нетерплячка. Мине якийсь час — і він виходить надвір та поглядає в бік королів­ського палацу. Усе йому здається: ось-ось вигулькне звідкись той маршалок. Дивиться, повертається, знову виходить, а того все немає.

Став Тодор людям розповідати про свою біду: хтозна, може, хтось і порадить, що робити. Більше лю­дей — більше знають.

Уже й споночіло, а маршалка нема. Тодор утратив усяку надію. Кляне мовчки й себе, і свою жінку, і долю, і ягня, і навіть короля. Почав міркувати, де він схибив, і дійшов висновку, що в усьому винні ті два гроші.

«Ех, брате, — зітхнув він, — з отим панством не знаєш, на яку й ногу етупити. Там, удома, якщо не даси на випивку, то й не підходь до начальства, а тут, бач, мене вигнав за те, що два гроші дав».

Думки потекли в цьому напрямку, і раптом його пойняв жах: «Якщо мене маршалок вигнав через два гроші, то як же розлютиться король, коли я дам йому ягня! Дзеленькне своїм дзвоником, збіжаться «міні­стери» до нього, а він їм: «Повісьте цього пройди­світа!» І «міністери» схоплять мене за комір та й по­тягнуть на шибеницю, а один візьме ягня за задні ноги й тим ягням по голові мене, по голові».

Він аж здригнувся від тої страшної думки.

І потім уявив, як він висить на шибениці, а вдома плачуть за ним, жінка голосить: «А щоб мене грім по­бив, що я згадала про те ягня!»

Раптом до Тодора підійшов чоловік у заяложенім кожушку і смушевій шапці.

— Боже помагай, приятелю!

— Спасибі на доброму слові!

— Чого такий невеселий, ніби чимось засмучений? — запитав той чоловік і сів поряд.

Тодор вилив йому свою душу, бо нелегко йому. Роз­повів, і як вівця окотилася, і скільки овець у нього, і яка кошара, і яку мав розмову з жінкою, і що їв, коли з дому йшов, і як був у маршалка, і що той казав йому, — все розповів, нічого не пропустив, а на закін­чення додав:

— І що тепер буде, сам не знаю.

— Гм, ситуація складна, можна поспівчувати, — промовив чоловік і потер руки.

— То що мені робити?

— А звідки я знаю, — мовить той і міркує, як вийти з скрутного становища. А Тодор дивиться на нього, мов на бога, чекає, що порадить цей мудрий чоловік.

Чоловік думає, закидає то праву ногу на ліву, то ліву на праву, спирається то на одну, то на другу руку, хитає головою, здвигує плечима, а Тодор мов на голках сидить. Нарешті і той озвався:

— Нічого тобі іншого не лишається, тільки одне… Гм, отак-то воно з папами справу мати. Брешуть вони, чоловіче! Дбають тільки про себе, і начхати їм на нас!

— А брешуть, брешуть! — погодився Тодор.

— Брешуть у всьому, — провадив далі чоловік. — І той маршалок нічого не сказав королю про тебе.

— І мені так здається, — погодився Тодор. — Інакше король, певно, одразу прийняв би мене, а так.

— Знаєш, що б я тобі порадив? Продай ти к бісу це ягня і завтра катай додому. Якби той хотів, ти б давно потрапив до короля, а нині вже нічого й споді­ватися: пізній час.

— Правда твоя! — визнав Тодор. — Коли б тільки ціна підходяща…

— За ягня й вівцю я дам тобі двадцять п’ять дина­рів. Гадаю, цього досить.

Почали торгуватися. Той одне, цей друге, зійшлися на двадцяти шести динарах. Позбувся Тодор клопоту, взяв гроші і, вдоволений виторгом, з’їв гуляшу, випив кварту вина й приготувався спати. У корчмі повно селян. Одні п’ють, галасують, стукають палицями по столу, інші розмовляють, сперши голову на руку, ще інші полягали. Корчмар приносить рядна, розстилає, сонний парубок підкладає дрова в грубку, корчмарів компаньйон Алемпій підраховує гроші та свариться з тими, хто п’є, жене їх спати. Ті вкладаються. Одні, лежачи, курять і балакають, інші вже й хропуть, хто горілиць, а хто ницьма. Повітря задушливе, кисле. Тодор почав дрімати. Зайняв собі місце скраю, пере­хрестився й ліг.

— Звідки ти, приятелю? — запитав його сусід.

— З Ясениці.

— Ого-го, здалеку, брате! — мовив той і позіхнув.

— Та здалеку, — відповів Тодор і теж голосно по­зіхнув.

— А куди зібрався?

— Ет, куди…

І Тодор розповів йому про свою біду.

Поговорили так, потім повернулись один до одного спинами й поснули.

І поки Тодор спав сном праведника, поліція тим ча­сом обнишпорювала, так би мовити, землю й небо, шу­каючи його. Маршалок доповів королю про Тодорове прохання, і король призначив аудієнцію на завтра о          пів на першу. І тільки тоді, коли вийшов од короля, коли в своїй канцелярії дав наказ написати Тодорові повідомлення, маршалок згадав, що він знає лише, звідки Тодор приїхав, але не знає, де зупинився в Бел­граді. Не маючи що робити, маршалок подзвонив до управи міста Белграда й сказав, що селянин із Ясе­ниці виявив бажання подарувати королю ягня, але в прошенії не зазначив корчми, в якій зупинився, тому він просить управу негайно розшукати селянина й по­відомити, що король назначив йому аудієнцію й охоче прийме від нього в подарунок ягня.

Голова управи тут же зв’язався з усіма поліцей­ськими дільницями міста й наказав, щоб жандарми розшукали селянина Тодора, який приніс королю ягня, і сказали йому, що король його прийме.

Помчали жандарми з корчми до корчми: питають, дивляться, шукають, з’ясовують, але немає такого, щоб ягня приніс. Нарешті пізно вночі один забився у «Тетов».

— Чи нема тут селянина, що приніс його величності королю ягня?

— Є, он скраю спить.

Жандарм поторсав Тодора.

Тодор схопився на ноги, протер очі, а коли побачив жандарма, у нього аж у животі похололо. То не жар­ти — мати з ними справу.

— Це ти той Тодор, що приніс ягня в подарунок його величності королю?

— Я! — відповів збентежений Тодор.

— Отже, його величність король приймає твій пода­рунок і хоче бачити тебе завтра о пів на першу в себе. Зрозумів?

— Зрозумів! — вичавив із себе Тодор хрипким голо­сом, а холодний піт так і обдав його.

Жандарм негайно помчав в управу повідомити ра­дісну звістку, а Тодор так і стояв, остовпілий. Раптом він повалився на підлоту й застогнав.

«Що скоїлося з чоловіком?» — занепокоївся корчмар, підбіг до нього і став бризкати холодною водою. Ледве Тодор прийшов до тями. На щастя, у нього були міцні нерви. Коли б він раптом довідався, що в нього вдома всі повмирали, він би це легше зніс. «Божа воля на те!» — сказав би згорьовано, та й усе, але ця звістка була для нього наче грім з ясного неба.

«Збрехав я королю!» — думав вій, жахаючись, а сер­це мало з грудей не вискочить.

— Що робити, Спиро, брате мій?! — крикнув Тодор у відчаї.

— А що таке?

— Я пообіцяв королю подарувати ягня, а ввечері взяв та й продав його. Думав, що не схоче він мого подарунка.

Спира зажурився. Він то мовчав, заклопотано мор­щачи чоло, то сумно хитав головою і знизував пле­чима, але не казав нічого.

— Пропав я! Де ж я тепер знайду ягня? Адже хто королю збрехав, тому й голови не зносити! — розпач­ливо мовив Тодор.

— Гм, що ж робити? Ягняти нема… А знаєш що, біжи-но та пошукай того, кому ти його продав.

Тодор ожив. Йому й зодягатися не треба було, бо спав одягнений. Він мовчки вибіг на вулицю і зник у темряві.

(Наступна частина)

На розпутті

І

Веселин Савкович — дрібний чиновник в одній великій белградській установі. Природно, він мусив працювати настільки більше, наскільки менша була його зарплата. Та працював він більше, ніж треба! Приходив на службу десь за годину до початку, а йшов додому останнім.

Він був не тільки працьовитий — за це його завж­ди хвалив навіть сам шеф, а й сумлінний, знаючий, досвідчений у своїй справі чиновник.

Та й мусив бути таким, бо тільки працею й ста­ранністю міг забезпечити себе та свою сім’ю шмат­ком хліба.

— Чи ти здурів, що так надриваєшся?! — якось ска­зав йому один його товариш.

— Треба, — відповів Веселин, не відриваючись від роботи.

— Знаю, що треба, але це вже понад усяку міру! Тут працюєш як віл, ще й додому роботу береш, — знову промовив його товариш, дістав табакерку з тютюном і заходився скручувати цигарку.

Веселин перервав на хвилинку роботу, подивився на нього сумним поглядом, далі тихо зітхнув і мо­вив:

— У мене сім’я!

— То й що? — запитав той.

— Якщо мене виженуть з роботи, куди подінуся з жінкою та чотирма дрібними дітьми?— відповів Ве­селин і знову поринув у справи.

Замовкли обидва. Веселинів товариш запалив ци­гарку й глибоко замислився.

І справді, Веселинова працьовитість дала добрі на­слідки. Одного дня шеф викликав його до себе й ска­зав, що дуже задоволений виявленою ним старанні­стю та наполегливістю, за що його першого з-поміж усіх порекомендував на підвищення зарплати. Крім того, подбав, щоб йому наприкінці року за бездоган­ну дворічну службу видали премію в сумі сто ди­нарів золотом.

Веселин ледве дочекався кінця роботи й побіг додо­му, щоб порадувати свою дружину несподіваним ща­стям.

Після вечері, коли діти поснули, вони сиділи до­пізна удвох і радилися, як найкраще розподілити ці сто динарів. Склали цілий план, що кому з дітей ку­пити.

— Миці (найстарший синок) купимо нові черевич­ки, — сказала дружина й погладила дитя по личку.

— Гаразд, купимо, — задоволено погодився Веселин і теж підійшов до сина й поцілував його.

Тут мала Видиця схлипнула крізь сон і попросила води.

— А що цій малій купимо?— запитав Веселин.

— Їй мама купить нове пальтечко, — відповіла дружина.

— Але ж і гарно їй буде в ньому!

— Мамина квіточка, — мовила дружина й поцілува­ла доню.

Частину з тих грошей вирішили відкласти на випа­док якої хвороби чи лиха.

Після цього завели мову про підвищення платні.

— То тепер ти кожного місяця одержуватимеш на двадцять динарів більше? — запитала дружина.

— На двадцять.

Дружина одразу почала прикидати, як найкраще ви­користати цю надбавку, а Веселин думками полинув ще далі в майбутнє, мріючи про ще вищу платню і гарне життя в достатку.

— Було б добре, поки діти малі, заощадити який гріш, — повідомила дружина висновок із своїх мірку­вань.

— Поки діти підростуть, то й платня моя збільши­ться, — відказав Веселин.

Обоє замовкли. Тільки чулося, як рівно дихали діти, і це було приємніше за найсолодшу музику. Подружжя почувало себе щасливим і думками линуло в ще щасливіше майбутнє.

II

Не минуло й місяця від того часу, і шеф знову по­кликав Веселина до свого кабінету.

— Я викликав вас в одній дуже важливій справд… — почав шеф і замовк, міркуючи, як далі повести роз­мову. А по ньому було видно, що ця розмова йому не дуже приємна. Потер лоба й очі рукою і повів далі: — Це, власне, ваша особиста справа, але… я прошу й хочу тільки застерегти вас… Зрештою, воля ваша… — тут шеф підвівся з крісла, закурив і став мовчки ходити сюди й туди.

Веселинові аж дух перехопило від якогось лихого передчуття. Він то червонів, то бліднув. Пим оволоді­ло нетерпіння швидше почути кінець початої шефом фрази. На лоб виступив піт, і він обтер його рукою.

Шеф раптом став, подивився на Веселина й запи­тав:

— Ви знаєте, що завтра муніципальні вибори?

— Знаю.

— За кого думаєте голосувати?

Веселин зблід і відчув, як під ним підкошуються ноги. Мовчав довго, забувши, що шеф чекає відпо­віді.

— Ви ще молодий, але старанний, у всьому точний і, звісно, зробите гарну кар’єру на державній службі, якщо будете виконувати все, що від вас вимага­ється…

Шеф знову замовк. Веселин не відповів нічого, якийсь холодок поповз йому під серцем. Його мрії про щаслцве майбутнє лопались, наче мильні буль­башки, а перед очима вимальовувалася картина без­просвітних злиднів і горя. Він уже наперед міг перед­бачити, чим закінчиться його розмова із шефом.

Шеф дістав з кишені аркуш паперу, на якому були записані імена кандидатів, і, простягнувши Веселинові, мовив:

— За цей список маєте голосувати!.. Зрештою, не думайте, що я вас силую! Як хочете. Я тільки, як старший, радив би вам голосувати за цих шановних людей, — я голосуватиму за них. Не гоже було б, якби ви, хоч і молодший, були не разом із вищими чинов­никами… Подумайте про це. Робіть як знаєте… Мо­жете голосувати й за противників теперішнього ре­жиму, але в такому разі за ті всі пеприємності, що можуть вас після цього спіткати, нарікайте самі на себе… А зараз можете йти… Я хотів лише по-друж­ньому застерегти вас… — і шеф замовк.

Веселин тримав у руці аркуш паперу й непритомно дивився на виписані там прізвища. Шефові слова зчи­нили цілий хаос у його душі.

Запала тиша. Час від часу дзеленчав дзвоник у коридорі, і тоді гупали кроки кур’єра Сима, рипіли двері то в одному, то в другому кабінеті, чулися го­лоси; двері знову грюкали, й знову човгали Симові чоботи, а потім на якусь хвилину наставав спокій.

Веселин аж позаздрив Симові й, сам не знаючи чому, забажав поступитися йому своїм місцем, а са­мому стати на його.

— Ви одружений?— перервав шеф мовчанку.

— Четверо дітей у мене, — відповів Веселин і поди­вився крізь вікно на подвір’я.

Там дроворуб саме різав дрова. Веселин задивився на пилку, що швидко вгризалася в деревину. З-під неї сипалась тирса і, підхоплена вітром, притрушува­ла дроворубове благеньке пальто, що лежало біля козлів.

«Ріже дрова, — подумав Веселин, — і тим годує свою сім’ю… Звичайно ж, і в нього є сім’я!»

Відпиляне поліно впало на землю. Дроворуб випро­стався, поставив пилку, підняв із землі своє пальто, витяг з кишені тютюн і знову кинув пальто на зем­лю, вже трохи далі від козлів.

«Ніхто ще з голоду не вмер», — подумав Веселин. Перед ним постала його сім’я, і він відчув себе зібранішим, сильнішим.

Поки Веселин був зайнятий своїми думками, шеф радив йому добре зважити все, бо від того, мовляв, залежатиме його майбутнє.

— Тим паче, — на закінчення мовив шеф, — ви по­винні бути обачливим, адже у вас, як самі знаєте, четверо дітей. Оце я вам і хотів сказати. А зараз мо­жете йти й робити своє.

«Від учорашнього дня мені почали нараховувати підвищену зарплату— Як радіє моя дружина!.. Вона, сердешна, уже вирішила за першу надбавку набрати собі матерії на плаття… А гарного плаття в неї нема!.. Як вона радіє з того!.. Вона й не підозрює, що може статися за якихось два дні!» — розмірковував Веселин, повертаючись до своєї кімнати.

За своїми переконаннями він належав до опозицій­ної партії. Саме сьогодні вранці він прочитав у газе­ті звернення до всіх членів партії взяти активну участь у виборах і віддати свої голоси за кандидатів опозиції. Крім іншого, там було написане й таке:

«На виборчі дільниці повинні прийти всі члени на­шої партії й голосувати. Хто не з’явиться, того, як недостойного, буде виключено з її рядів».

Веселин перегортав папери, що лежали перед ним на столі, й ніяк не міг узятися до роботи. Не міг зо­середитися, робота не клеїлась.

То думав про ті злигодні, яких він може зазнати, якщо втратить службу, то перед його очима сплива­ли слова: «Як недостойного, буде виключено з її ря­дів».

III

Пригнічений невеселими думками, Веселин схилив голову на руку й задивився у вікно на подвір’я. За шибкою пролітали великі сніжинки, і йому приємно було спостерігати за їхнім тихим, безшелесним падін­ням. Дроворуб і далі різав дрова, а сніг засипав і його, і козли, й дерев’яні цурпалки. Вже й звечоріло, а Веселин навіть не помітив, як швидко сплинув час. Раптом почало темніти. Проти вікна Веселинової кім­нати стояв приватний будинок, і світло з його вікон розлилося по засніженому подвір’ю, відбиваючись від білої поверхні; заблищали окремі сніжинки. Світ­ло осяяло частину якогось дерева перед вікном, і сніг у тому світлі почав мінитися, наче перли. Здавало­ся, все те надзвичайно цікавить Веселина, а він і справді, як ще ніколи, ловив поглядом кожну дріб­ницю, проте в ці враження настирливо вривалися думки про сім’ю і про громадянську гідність. Охоп­лений неспокоєм, він у всьому мимохіть шукав від­повіді й ніби знаходив її. Переводячи погляд з одної речі на іншу, він поволі заспокоювався, думки ясні­шали.

«Голосуватиму за опозицію, хай  роблять що хочуть…» — думав він, дивлячись на вікна, за одним із яких раптово помітив жіночу постать, що з’явилася й зникла, як і її видовжена тінь на освітленій части­ні засніженого подвір’я…

Йому зненацька здалося, що то навмисне було по­дано знак, аби він подумав про дружину й дітей, і його настрій упав. Він глибоко зітхнув. Саме слуга приніс лампу і, як завжди, поставив на столі перед Веселином, який аж здригнувся від несподіванки й подивився на слугу так, мовби хотів сказати: «Хіба ти нічого не знаєш про мої муки, що так байдуже, як і кожного вечора, ставиш лампу?..»

Ще цілу годину просидів так за столом, але навіть не взявся за ручку, аби щось писати. Два-три рази поривався встати й піти, але щось невідоме тримало його; крім того, він просто боявся йти додому. Йому здавалося, що тільки-но він переступить поріг, як одразу всі помітять його зачаєне горе, і тому хотів бути подалі від сім’ї, щоб вона щонайдовше була щаслива і вдоволена…

Хто зна, доки б він отак сидів, терзаючись своїми думками, коли б не увійшов слуга і, як завжди, не сказав йому:

— Усі вже пішли.

— Уже? — здивувався Веселин і встав із-за стола.

— Завжди в цей час розходяться, — мовив слуга.

«Завтра в цей час усе буде вирішено», — подумав Веселин, виходячи, і йому захотілося, щоб якомога швидше поминула ця ніч і завтрашній день.

«Чи буду я приходити сюди й через кілька днів?»— подумав він, ступаючи сходами. І сходи, і коридор, і лампа в коридорі, яка завжди висить трохи криво, і жирно виписані оголошення на стіні, і кур’єр Симо у великих чоботях, і оте його щоденне «на добра­ніч» — усе, геть усе, що до сьогодні було йому таке знайоме, близьке, з чим уже зріднився, тепер стало якимось далеким, чужим, надто ж оте Симове «на до­браніч», яке прозвучало, немов глум.

На вулиці він зустрів свого знайомого і був би об­минув, якби той не зупинив його.

— Чого так похнюпився?— запитав знайомий і ля­снув його по-дружньому рукою по плечу.

— Неважні справи! — відповів Веселин, усміхаючись про людське око.

Знайомий запропонував йому заглянути до кав’ярні. Веселин охоче погодився, щоб якось трохи відтягну­ти своє повернення додому.

— Знаєш, що завтра вибори?

— Та знаю, — відповів Веселин.

— Ми провалимо їх.

— Ще невідомо, — озвався Веселин після короткої паузи якось недбало, задумано.

— Ти ж будеш голосувати?

Веселина аж підкинуло від цього запитання; він ра­дий був утекти, щоб не відповідати на нього, але вод­ночас йому стало соромно, і він, зібравшись з духом, ледь процідив крізь зуби:

— Атож як? Буду голосувати.

— Завтра побачимо, хто насправді, а хто лиш на словах із нами; кожного занотую, хто втече з голосу­вання, щоб потім ткнути його носом, коли стане хва­литися, як він страждає за ідею! — пристрасно говорив Веселинів знайомий.

«І я сказав, що голосуватиму!.. А як же моя сі­м’я?» — подумав Веселин і аж здригнувся від цієї думки.

Йому стало незатишно на душі, він поволі підвівся і вийшов з кав’ярні.

«Куди? — подумав він, опинившись на вулиці. — Чим я порадую дружину? І чого маю спішити?..»

Йому раптом захотілося повернутися назад, і він аж сповільнив ходу. Що ближче додому, то все повіль­ніше ступав, а перед дверима й зовсім зупинився.

З сусідньої кав’ярні линула пісня й музика.

«Веселяться люди!» — подумав заздрісно.

Відчинив двері і, намагаючись надати своєму об­личчю безтурботного виразу, увійшов до кімнати.

— Чого так забарився, чоловіче?.. Вечеря вже за­холола! — мовила дружина, а діти кинулися назустріч батькові, повисли на ньому.

У цю хвилину Веселин відчув себе переможеним. В голові визріло рішення: «Хай голосує за опозицію той, у кого нема сім’ї!» — і він став голубити й цілу­вати дітей.

— Що ти досі робив?— знову запитала дружина.

— Випадково зустрів одного товариша, — відповів він, а в вухах ще лунали слова цього знайомого: «Завтра побачимо, як боягузи позадкують». Згадали­ся й власні слова: «Я буду голосувати!»

«Я сказав, що голосуватиму!»— подумав він, і його обличчя враз посмутніло, на лоб набігли зморшки…

Діти вимагали від нього картинок, а найстарший синок почав нишпорити в нього в кишенях.

— Тихо, діти!.. Та вгомоніться ж нарешті! — грим­нув він раптом сердито, відстороняючи дітей від себе.

Мала Видиця скривила губки, в очах у неї заблища­ли сльози. Веселин подивився на дітей, йому зроби­лося жаль їх, і він подумав: «Вони ж не винні. Чого я кричу на них?!»

Підійшов до доньки, поцілував її, а в голові роїли­ся думки: «Як я можу голосувати?! Яке діло цим дітям до моєї гідності? їм хліба треба, а я, як батько, мушу дбати, щоб він був у них. Не треба було одру­жуватися, то тепер би робив так, як заманеться!»

«Я буду голосувати!» — знову спливла в пам’яті страшна обіцянка, яку він дав у кав’ярні своєму зна­йомому, й нараз відчув себе розбитим, утомленим.

«Яке кому діло до твоєї сім’ї! Ти мусиш бути пе­редусім чесною людиною, а як не можеш прогодува­ти своїх дітей, то це вже твоя особиста справа. Ніхто тебе не тягнув за вуха, щоб ти женився й тепер своє боягузтво прикривав сім’єю. Якщо на те пішло, то завжди можна знайти якусь відмовку — і все гаразд. Але де вирішуються справи державної ваги, де йдеться про громадські інтереси, там слід забути свої дріб’язкові сімейні клопоти!..»— такі думки зринали в його голові, та дитячий голосок, плач або погляд щоразу відганяв їх.

Заснула дружина, спали діти безтурботним сном. Тільки Веселин не міг заснути. Він лежав у ліжку, курив цигарку за цигаркою і час від часу важко зіт­хав. Що далі, то його більше опановував неспокій і страх. Безладні тривожні думки снували в голові, переганяючи одна одну і змагаючись між собою. І то одна брала гору, то друга.

Небо на сході зарум’яніло, а Веселин усе не спав, пригнічений своїми важкими думками: «Що його і куди?»

Важко опинитися на розпутті й не знати своєї до­роги!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Ледве дочекався

Мій дядько був учителем у селі, а наша хата стояла край дороги недалеко від школи. Повз неї проходили учні. Взимку одяг у них був припорошений снігом, вуха позакутані хустками, щоки червоні, з вовняних панчіх звисали грудочки снігу, а в тих, хто падав, на пальтах біліли снігові плями; отак ішли вони попід нашим вікном, а сніг, густий і лапатий, сипав і си­пав — тихо, нечутно. Дядько іноді стояв на сходах і курив, і дим від цигарки, змішаний з парою, вився вгору й зникав за сніговою завісою. Проходячи повз дядька, школярі здіймали шапки. А я, притиснувшись носом до шибки, дивився й дивився, поки вікно не затягувалось імлою, протирав його й дивився знову.

Улітку ж вони бігли туди з пагорба, сорочки біліли, підстрибували при боках сумки з книжками, тряслися торби на плечах, а в тих торбах був хліб і сир та сметана в дерев’яних довбанках, а ще стирчало з них пір’я цибулі.

Мені було тоді п’ять років, і, здавалося, немає на сві­ті більшого щастя, як бути школярем, приходити з села (воно було в моїй уяві десь далеко) і носити в торбі їжу та книжки. А особливо влітку — як це приємно обі­дати по-учнівському під великим шкільним дубом! Розстелять на землі торбини, посідають по двоє-троє, кожен коло свого обіду. їдять, гомонять між собою, по­зичають один в одного солі, хліба, заможніші дають біднішим сиру. Самі собі порядкують коло харчів, самі прибирають залишки, самі роблять усе, як до­рослі! Ото щастя! І я плачу та прошу матір, щоб вона й мені дала торбу, а в неї поклала хліба, сиру в дов­банці та дрібку солі — я буду обідати з школярами! Іду поміж них із торбиною, а вони — в сміх. Обідаємо, і я намагаюся бути, як вони, приєднатися до їхнього товариства.

— Хто хоче сиру — у мене залишилося трошки, — запитую й я, наслідуючи школярів, та потерпаю, чи вони це сприймуть серйозно. Роздам навмисне своє, а тоді прошу, щоб хтось позичив мені кусень хліба, або потай розсиплю сіль із вузлика й питаю: — У кого с сіль, хто позичить?..

Найбільше мені було боляче, коли учні сміялися з того.

Граються біля школи крадькома, як немає дядька. І я також серед них. Але вони ніколи не дають мені м’яча, і я починаю плакати. Тоді втішають мене.

— Тіка-а-ай! — кричать.

Я перший біжу і врешті-решт знову плачу, бо ніхто не кидає в мене м’ячем, хоч я часто навмисне верчуся коло того, що має м’яча. І все-таки, незважаючи на всі прикрощі, я ніяк не міг покинути школярів.

Вони бояться, щоб не наскочив дядько, і я теж пере­живаю та оглядаюся, щоб хто-небудь не застукав мене.

Раптом звідкись з’являється дядько, і всі сполохано кидаються в школу та й одразу сідають за книжки і з таким уже заповзяттям читають, що в класі стоїть суцільний гам; я теж тікаю разом з ними і прошу найстаршого учня, щоб він не скаржився на мене.

— Диви, звідки такий? — каже дядько і гладить мене по голові, а на інших гримає: — Хто тут бешкетував?

Починається покарання, різки, стояння на колінах, плач, прохання: «Я більше не буду!»

Мені ставало соромно, і я відчував себе скривдже­ним. Я пе смів звести очей на покараних. Я волів би, щоб дядько покарав і мене, щоб і зі мною рахувався.

Дядько, йдучи зі школи, наказав, щоб ніхто ані кроку з-за парти, і мене забрав із собою. Я втік од нього і знову гайнув до школи. Тут я скакав, аж ноги боліли, здіймав куряву, стукав і ще всіляке витворяв лише заради того, щоб мене записали на дошці як порушника дисципліни. Навіть смикнув одного учня з першої парти за волосся, і він залементував:

— Смикає за волосся!

Найстарший учень записав його як такого, що зді­ймав галас.

— Чого мене? Адже він мене смикає за волосся! — заплакав той, а сльози так і закапали на буквар.

Я зухвало дивився на найстаршого учня, тремтячи від радості, що на мене хтось скаржиться, і чекаючи, що той скаже.

— А кого? Він же не учень! — відповів той, навіть не глянувши на мене.

Я опустив голову і, ображений, побрів зі школи, за­брався в кущі і там молився богу, щоб уже скоріше мені бути учнем.

Увечері я ліг сумний та стурбований, заснув, і мені приснилося, що я учень і мене покарали, поставивши на коліна. Стою на колінах і дивлюся спогорда, як Душко і Йова (мої молодші брати; Душко — рідний, а Йова — двоюрідний) вештаються та бігають по школі, а дядько їм нічого не каже. Штанці в них сповзають, а я одягнений, як великий учень, і, стоячи на колінах, готую уроки.

Задзвонив дзвоник, я прокинувся й підхопився з ліж­ка, ніби мені треба йти до школи. Але на цьому сон скінчився, і я побачив, що я той самий, що був і вчора. Ніякий я не учень, як і Душко та Йова.

Мене дуже те ображало, що я мало відрізняюся від них. Я навіть став обминати їх. А гратися з ними — нізащо в світі.

— Ви тут грайтеся собі втрьох, доки ми поверне­мося з церкви, — якось у неділю сказала мені мати.

Я мало не розплакався вголос, на очах у мене висту­пили сльози, і я насупився. Мені вже п’ять років, а я ще маю з такими пуцьверінками гратися!

— І не сором тобі, братів не любиш! — мовила на те мати.

— Я не можу з ними! — і залився сльозами.

— Ти хочеш, щоб я батькові сказала?

«Батьком погрожує, — подумав я. — Карають мене мати, батько, дядина, як Душка та Йову, а не дядько в школі, не вчитель».

Я втік і заховався за хлівом. Мене знайшли, мати привела тих двох шмаркачів і залишила зі мною.

Як тільки мати з дядиною пішли, я їх обох і про­гнав од себе. А вони давай ревти. Не раз мені за них перепадало від батька.

Через усе це я зненавидів тих малюків. Мені здава­лося, що вони основна причина всіх моїх нещасть. На кожному кроці я глумився з них. Як тільки вони обізвуться, я цитькаю. Запитують щось — відповідаю сердито й зверхньо:

— Вам цього не знати!

Записали мене до школи. Я зробився поважний та так запишався, ніби став щонайменше членом Акаде­мії наук, досяг чогось такого, що далі й нікуди. Тих двох малюків тепер я вже почав водити скрізь із со­бою і поводився з ними як їхній покровитель.

Я чекав і дочекатись не міг, коли вже закінчаться ті канікули і пролунає шкільний дзвоник, а проте, наслідуючи старших учнів, і собі час від часу бід­кався:

— Ох, іще трохи — й до школи треба! І погратися ніколи буде!

Як тільки дядько проходить десь поблизу, я один з-поміж інших дітей, які не мали щастя стати школя­рами, підводжуся боязко, по-учнівському, скидаю шап­ку і так стою, доки він не пройде.

Дядько відповідає на моє вітання, всміхається.

— Він мене зачіпає! — крикне хтось і назве моє ім’я та прізвище, а мені це приємно, хоч я й вдаю, ніби серджуся, що на мене скаржаться.

Мати пошила мені торбу, бо я не хотів ходити до­дому на обід — інакше який же я учень? Торба ви­йшла, як і в усіх учнів, була з пофарбованої вовняної тканини, мала шлейки, щоб брати на спину. У ци­гана купили довбанку, усе — як і в інших. Коли я за­лишався сам, то чіпляв на себе торбу, перед тим по­клавши в неї все причандалля, і дивився, як вона лежить на мені.

Наближався кінець канікул, і моє нетерпіння росло.

Перед початком занять батько поїхав до міста ку­пити буквар, грифельну дошку, олівець, зошити, чи­танку, шкіряну сумку і все, що треба учневі.

— Ох, завтра до школи! — ніби жаліюсь і розпові­даю, як я ще той останній день погуляю на волі.

А мені й справді воля: перекидайся, бігай, стрибай, сварися, бийся з дітьми — мама не карає, а тільки каже:

— Ах, не хочу я вже з тобою діла мати, завтра пі­деш до школи, то побачиш, як там утихомирюють!..

Я ще ніколи не був такий вдячний матері, а все-таки почав просити її, щоб не скаржилася на мене дядькові-вчителеві.

Мине трохи часу, і я прикидаю:

— Батько вже біля Пісковитої поляни.

Не пройде й п’яти хвилин, а я знову міркую, куди він доїхав.

Настав вечір, а я — як на голках. Місця собі не знахо­джу від нетерпіння. Раптом клацнула защібка на воро­тах, почувся тупіт, заіржав буланий. Я схопився, мов ошпарений, і побіг назустріч батькові. Наймит знімає бисаги з коня, а я заглядаю то з правого, то з лівого боку.

Насилу я заснув тої ночі від радості й нетерплячки.

— Вставай! — гукає мені мати вранці.

Я прокинувся, але не схоплююся з ліжка, хоч відчу­ваю, що на крилах полетів би до школи, а натомість кажу:

— А може, ще трішки? Спати хочеться!

Це я перевіряю, чи мене справді вважають школя­рем.

— Ти бачиш — спати, а до школи?..

На радощах я ладен був поцілувати маму, але насу­пився й питаю:

— А Душко та Йова чому сплять?

Питаю, аби впевнитися, що між мною та ними вреш­ті настала довго очікувана різниця.

— Душко і Йова малі, вони не учні.

Я відчув себе поважною, справжньою людиною, в якої є свої обов’язки. А Душко і Йова малі. Хотілося підбігти до них, обняти, такі вони мені стали любі, як ніколи.

Хоч до школи всього кілька кроків, проте мені по­клали в торбу довбанку з сиром та сметаною, цибулі (я так її примостив, щоб пір’я стирчало з торби), ок­раєць хліба, сіль у вузлику — саме у вузлику, бо так усі учні носять.

У шкіряну сумку я понапихав усього, що мені купи­ли. Сумка мені подобалась, але з нею було мені якось незатишно, бо інші носили ткані сумки.

Почепив я через плече шкіряну сумку. Закинув за спину торбу, зав’язав шлейки на грудях так само, як усі зав’язують, поцілував батька, матір і дядину в руку й пішов до школи. Тільки шкодував, що наша хата не стоїть десь далеко-далеко. А так — не було ща­сливішого за мене. Усі мене проводжають, Душко та Йова плачуть, і собі хочуть до школи, а мати на них гримає:

— Куди вам до школи?! Щоб заважати учням!.. Ви ще малі!..

Серце, здавалося, вискочить із грудей від задоволен­ня, коли я почув ці мамині слова.

«Заважатимуть учням!»—думав я дорогою, сповне­ний гордості. Зрозуміло, вони малі і тільки б плутали­ся під ногами.

Поклав я свою торбу в учнівській шафі, відступив крок і подивився, чи вона подібна до інших торбів.

Така сама, тільки нова, але мене потішила думка, що й вона забрудниться та постаріє.

Увійшов до класу, спокійно, боязко, адже я учень, так треба, скинув шапку й сів за парту. Оглядаюся гордо на всі боки, і вже мої очі промовляють: «Гей, чому зараз не питаєте, чого я прийшов? Я тепер справжнісінький учень!»

Школярі запитують мене, а я мовчу, боюся, щоб не записали мене до порушників дисципліни.

Але ніяк мені не віриться, що я вже учень, що тепер мене тут помічають, а якщо я пустуватиму, то черговий і мене запише на дошці серед порушників. Закортіло мені переконатися в цьому, і я вибіг з-за парти.

— На місце! — гукнув черговий.

Я зрадів, що до мене так звертаються. Послухався, але того мені було замало, я ще не зовсім відчув своє нове становище. Гупнув кулаком у бік свого сусіда.

— Не штовхайся! — закричав той.

— Чого кричиш, наче тебе ріжуть?! — гримнув черго­вий і записав його прізвище.

Заздрісно мені стало. Я відчув злість і образу, мене охопило бажання дати ляпаса черговому за таку зухвалу неувагу до моєї персони. Це ж хтозна-що! Виходило так, ніби всі мої поривання були марні, зі мною тут лише граються, ніякий я не учень! Сльози набігли мені на очі з такого жалю, приниження й страждань. Вихопився я з-за парти і почав так гасати по класу та гупати ногами, що всі тільки здивовано ди­вилися на мене. Зачіпав то одного, то другого. Нарешті, у своєму праведному гніві, відірвав ріжок карти — якось ненавмисне рукою, коли біг. Черговий того вже не міг стерпіти:

— На місце, бо запишу!

— Не ся-а-аду! — зарепетував я щосили.

— Гаразд, тоді начувайся! — сказав черговий і взяв крейду. Я ловив очима кожен його рух. Він написав щось, і всі почали читати: прочитали моє ім’я і навіть прізвище. Це мені сподобалося, бо все було насправж­ки, а він ще й дописав: «Погано поводиться і стрибає по класу!»

Серце моє завмерло, я відчув гордість. Дивлюся на дошку, щасливий, що там написане моє ім’я: подумайте тільки — моє ім’я і прізвище!

— Проси його, щоб стер, проси, бо вчитель битиме! — радили мені.

— Не зітру, хай б’є, раз він пустує! — мовив черго­вий невблаганно й суворо, і це мене потішило.

Я відчув і радість, і гордість, і страх; мені спало на думку, як Душко та Йова будуть дражнити мене, що я битий. Не міг я знести такого напливу почуттів. За­тулив обличчя руками, схилився на парту та й голосно заплакав.

 

Жерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)