Archive | фебруар 2015

Угледно добро!

Био тако негде једанпут неки сирома’ човек и имао хиљаду хектара земље. Дан и ноћ се бринуо, није могао ока склопити, како ће да одржи своје имање да не пропадне. Није то лака ствар одржати, ни мање ни више, хиљаду хектара. Потуцао се тако од немила до недрага, распитивао за савет сваког живог, ал’ нема кмета да кметује туна. Ко би му и могао помоћи?! Да је имање мање, па и да се нађе мудра човека, те да га усаветује, ал’ овако и најпаметнији занеми пред тако очајним стањем, слегне раменима, рашири руке, па лицем као да вели:

— Како те бог учи, пријатељу, ту ти ја не могу ништа помоћи.

Али невоља је највећи учитељ, те тако мука и невоља умудре овог јадног човека, те дође на спасоносну мисао — да се обрати држави за помоћ.

И човек седне једног дана и напише молбу, у којој изложи своје несретне околности и умоли државу да она нађе пута и начина да му колико-толико смањи јаде и невољу. Као доказ своје несреће приложи уз молбу општинско уверење да он заиста има имање од хиљаду хектара.

Министар народне привреде, кад је прочитао ову молбу, запањио се од чуда.

— Ово је страшно — узвикнуо је — ово ја сам нити умем, нити могу свршити.

И, разуме се, као паметан човек, одреди комисију од стручних лица да ствар проуче и да донесу правилно решење.

Комисија падне на посао. Већало се, мислило, договарало, примале се дијурне, мучило се, невољисало, и најзад — од људи се ништа није отело — нађу паметан излаз.

Срећно испадне ствар. Једним ударцем две муве. Ем да се онај јадни човек спасе, ем да се од тог имања начини једно угледно добро за целу околину. Овако одлуче:

  1. Да се тај малерозни сопственик имања од хиљаду хектара ослободи порезе.
  2. Да се томе несрећнику одреди плата од 4.000 динара годишње.
  3. Да му се даду 4 помоћника. Њихове плате укупно биће 10.000 динара годишње.
  4. Да се том човеку даду робијаши, који ће му радити на имању бесплатно, а храниће се о државном трошку.
  5. Да држава том човеку и његовим помоћницима сазида станове, потребне зграде, да купи стоку, кола, фијакер, коње и све потребне справе за рад.
  6. Одређује се том човеку још 50.000 динара годишње да би могао имање одржати.

— Тааа-ко?

Човек се спасао, а држава створила угледну економију.

Да се ви читаоци штогод не чудите! Нешто мајете главом, подмигујете се, као не верујете! Чудите се, чудим се и ја, чуди се цео свет, али тако је. Ко разбере добро о државним угледним добрима, томе ће ово бити јасно, ал’ ће тек онда зинути од чуда.

„Страдија“
30. децембар 1904. године

Advertisements

Наш женски свет

Ни сам ђаво не зна што смо ми Срби богу требали. Сео ђаво па се чуди: Србин опанке нема, а купује кишобран, соли нема у кући, а има визит-карте, куће нема, а пазари прозоре, деца се гуше по мрачним и влажним избицама, а Срби се сетили да лече Русе чак на Далеком истоку. Заиста се ђаво не чуди џабе, а кад се и он чуди, онда се већ види колико је сати. Наш женски свет у Београду најактивније негује ову луду жицу наше расе.

Сутра нек напише писмо какав било занесењак из Америке, у коме би се жалио како нема добрих путева за нијагарски водопад, и шта мислите? Одмах би поникао одбор госпођа и госпођица. Главни одбор, пододбори, концерти, конфети, прогласи, троњавања женских срца. „Прилози за улепшавање путова у околини нијагарског водопада“.

Направите школе својој деци, родољубиве Српкиње. Не радите оно чему се и сам ђаво чуди, ако бога знате!

„Страдија“
25. децембар 1904. године

Господин послужитељ

Ономад одем послом у једно од већих београдских надлештава. У једном маленом предсобљу сто застрт издртом зеленом чохом. За столом седи једно намрштено биће. У зубима му дугачка муштикла од метра. Пуши и пљуцка. Како је простор мали према овој чибучини, то се публика што чека својим послом збила, управо згњечила у буџак, свак’ се чува да му господин момак не истера очи запаљеном цигаром.

— Молим вас, јавите ме господину… — рекох му.

Он се обрте мени. Ја врднух главом у страну и стукнух натраг један корак, јер ме она цигара са муштикле дохвати по образу.

Она публика бедна одахну мало.

— Не прима — рече он, одби дим, два, пљуцну у страну и окрете главу, али се окрете и муштикла што је држи у зубима, те публика стуче натраг.

— Јавите ви само!

— Ако разумеш српски што ти се говори, не прима господин никог. Ја не знам какви сте, оца му, то људи да ви није вајда говорити?

— Јесте ли овде момак? — упитам.

Он ћути, пуши и пљуцка, а згњечени молитељи стењу и стрепе за своје очи.

Шта да радим, већ да се обрнем и изиђем.

И ми се још љутимо кад нам странци кажу да смо оријенталци.

„Страдија“
25. децембар 1904. године

Божићна прича

Где је среће ту је и несреће, где несреће ту и среће има. Тако је и са нама, драги моји читаоци. Ја штампару рекао да лист буде из цицера, а он, ко га зна шта му је било, потегне па сложи из гармонда. Долазим ја пред вече радостан у штампарију да прегледам цео број, а штампар ми рече да треба још рукописа.

— Колико, побогу брате?

— Нема ни за пола броја.

Ужасно.

Брзо докопам перо и хартију, па за сто. Али шта да пишем, о чему. Рад сам да се за овај благ дан не грдимо, а нежно нешто да пишем не иде ми тако од руке. Куд да грдим свет на Божић? Иако смо Срби, нисмо ваљда Цигани. Утом паде ми на ум срећна мисао. Обичај је да божићни број има и причу. То је управо саставни део божићног броја. Куд се може и замислити лист на Божић без приче. А ето, да не би овог несрећног случаја, ви бисте читаоци остали без тог задовољства.

Уосталом, потврдило би се оно старо правило: у шустера најгоре ципеле, те и ово у листу што га приповедач уређује нема приче. Овако ће лепо да се сврши.

Еле, да вам нешто испричам.

Име му Таса. Сећам га се још кад сам дететом био. Држао је и онда сеоску ме’ану баш до наше куће. Увек у потурама чакширама. Зими носи чо’ану памуклију, а лети ферменче шарано срмом. Рођен је ту у нашем селу, а говори као Македонац. Тако је почео од шале, из ачења, одмалена, па му то после прешло у навику, нарочито му се акценат разликује од нашег шумадијског акцента. Сећам се да је у његовој ме’ани увек галаме, свађе, боја. Сваки дан понеки гост испадне крвав из ме’ане, или остане Таса крвав. Да се бије, то му је посластица, а бије се ни за шта, онако из шпорта. Иначе добар човек, весељак.

Кад говори, сваки час помиче капу. Час је намакне на очи, час забаци на потиљак.

Сећам се да сам га још као дете питао:

— Пошто си, ча-Тасо, купио ову дуванкесу?

— А, пошто?! … Е, чичин душко, живота ме кошта.

Све њега „живота кошта“. Питај га за шубару, за јелек, за опанке, он ће само одма’нути као љутито руком, забаци капу на теме и узвикне:

— А, пошто!? … Живота ме кошта! — и набаци опет љутито капу на очи.

Сећам га се са једне сељачке свадбе. Окупио једног зидара да пије.

— Не могу више, газда Тасо!

— А, ’оћеш да пивкаш, сунце ти небеско?!

— Не могу.

— А, ’оћу те преврћем како свиња врећу. — Извади нож, па кидиса на човека.

— Не, привикаше, шта ћеш то!

— ’Оћу да га кољем, небо му његово!

Једва спасоше човека.

Сутрадан миран. Упаде у нашу кућу с череком меса.

— Клали смо пилиће — вели мајка — неће нам требати.

— Јади гу море! — рече и штуче. Не чека новац. Закоље брава, па разнесе по комшилуку. Обеси о врата, па и не пита да ли коме треба или не треба.

Каже му неко:

— Немам, Тасо, паре!

— А, немаш паре?! Куј те пита за паре? Даће бог крајцару, јади гу џанум!

Такав је и данас. Носи јанџик, у јанџику увек ситан никлен новац. Он другу монету не трпи. Опет галама и битка по ме’ани, опет крчми месо. Све по старом.

Видео сам га прошлог лета.

— Шта те кошта та шубара? — упитам га намерно.

— А, шта кошта?! Живота ме кошта! — одговори и тресну шубару о сто.

Као год што за све вели да га живота кошта, тако има и једно, свега једно једино поређење.

Уђе један сусед у ме’ану. Таса уточи литар ракије, донесе две чаше, па седе са суседом за један сто.

— Много ће да буде, ча-Тасо! — дирам га.

— Није много. Напојем се сас ћило, два, па се испавам, па сутра трезан к’о пцето.

Све код њега „к’о пцето“.

Пије к’о пцето, трезан к’о пцето, спава к’о пцето, иде к’о пцето, пуши к’о пцето. Једним словом, све. То је једино његово поређење.

— Море, чујеш, ноћас испевасте ту жестоку, ча-Тасо!

— А, певам к’о пцето!

Дође још један сусед.

— Седи овамо!

Онај седе и Таса донесе трећу чашу.

— Пивкај, бога ти љубим!

— Нисам понео паре!

— Не питам за крајцару. Пивкај, душко! — и сипа, куца се и пије.

Он не тражи ни од ког ништа. Ко год дође, он нуди пиће, пије и он с њим.

Прође тако неко време, док он баци око на неког да плати цех. И тај несрећник онда мора платити за све. Хоће, неће, мора! То је обично стран.

Дошао један из оближњег села цркви да му чита поп молитву. Таса лумпује. Пило се ту, јело се. По столу просута ракија, вино, каве, растурен дуван, а Таса с гостима пева, што вели он, „к’о пцето“. Онај болесник спава на клупи. Тако до пред зору. Хоће да се растурају. Таса пред оног болесног, дрмне га за гуњу, онај прене уплашен иза сна.

— Овам’ бре, бога ти милог!

Доведе га до стола. Онај дрхти преплашен, а Таса се нија са забаченом капом и крвавим очима. Десну руку држи на ножу, а левом повлачи по столу и као рачуна шта да се плати:

— Имаш раћија 60 гроша, ајт!

— Имаш вино 70 гроша, ајт!

— Имаш ћурана 90 гроша, ајт!

— Имаш овам’, онам’ 30 гроша, ајт.

Сад као подвуче све и сабира:

— То све износи 80 гроша! — викну и исука иож. — Плаћај, бога ти милог!

Болесник дреши кесу, а Таса га мери крвавим очима и шкрипи зубима.

Иначе он новац не мари. На вересију узме, на вересију да; кад заради коју пару, плати дут, од дужника не тражи, а остатак попије у Крагујевцу са својим људима.

Сад ће и он о Божићу да се проведе.

Пева к’о пцето.

„Страдија“
25. децембар 1904. године

Здраво, здраво!

— Шта ћеш сад да пишеш? — питали су ме многи после 29. маја некако пакосно и подругљиво — нема више за тебе материјала!

O публико српска, добричино моја, како си грдно проста и наивна. Прошао је 29. мај, али смо остали ми. Ми исти онакви какви смо и пре били.

Погинуо је Александар, а то значи много добра, али не значи све.

Да је се 29. мај десио нешто у доба које износе приче из „Хиљаду и једне ноћи“, онда би отприлике овако требало да изгледа:

У једном магновењу исправиле се криве београдске улице, а с једне и друге стране никле шестокатне, модерне нове куће. Место ружне калдрме, асфалт, а Саборна црква порасла већа од Св. Стевана у Бечу. Србија се раширила до три мора, по којима плове наши велики бродови. Путови дивни, железничке пруге гушће него у Данској. А људи? То тек да видите! Из луднице изишли сви здрави и читави, будале се пропаметиле, а већ они што су били паметни, постали генији. На све стране, на сваком кораку, куд се човек мрдне и окрене, натрапа на какву величину првог реда.

— Ко је ово?

— Тај? … Е, то је српски Бизмарк, само још мудрији.

— Тааако!

— А ово?

— То је наш Кант!

— А ово?

— Тај је измислио нову васељену.

— Ау-у-у!

Преобразили се људи па не можеш да их познаш. Господин Гига, на пример, иде у канцеларију у 5 часова изјутра, а митрополит штампао 18 великих теолошких студија и постао ауторитет светског гласа. То вреди.

Пред црквом гомила људи, а већ црква пуна. Сви клече, плачу и лупају челом о земљу.

— Шта је ово, побогу?

— То су покајници! Грешници, они који су грешили пре 29. маја. Дивни људи, стидљиви, кротки, па не смеју да погледају човека у очи. Теше их, као људи, али не помаже.

— Оставите нас, савест нас гризе!! — рекну тек, па рукама у груди.

Казамати празни. Све се пропоштенило. Илија Гавриловић приложио повећу суму новца за изнемогле старице.

Министри мудри, сељаци добри, вредни, чиновници спремни и савесни, жандарми учтиви, па се на сваког љубазно насмеше и кротко ослове: „дозволите“, „молим најпокорније“. Попови просто као светитељи; кад их човек погледа, мислио би да су светитељи и апостоли Христови сишли на земљу.

Жито и сви усеви успевају дивно, према одлуци народног парламента. И школа и црква и канцеларија и касарне све уређено, све добро. Нигде да човек може ишта приметити.

Чисто да се боји човек да не изумре овако дивна генерација.

Кад би срећом тако било, онда би „Страдија“ отишла у пензију, а ја бих писао како се пастир и пастирке љубе, како жуборе поточићи и прижељкују славуји, ал’ овако има се шта. Може се још у овој доброј земљи међу овим људма набиљашити отуд, одовуд мало материјала за „Страдију“.

Толико као поздрав, добра публико. Нећемо се ваљда у првом броју свађати и грдити, а нема ни смисла. Прошло је годину дана како се нисмо разговарали, па је ред да се љубазно поздравимо. Е, доцније, боже здравља! Живи смо људи, па се можемо и споречкати.

Уводна реч у првом броју „Страдије“,
25. децембар 1904. године

Страдія (12/12)

(Попередня частина)

Нові бідолашні міністри одразу ж мусили почати думати, а до такого діла вони в Страдії просто не звикли. Щоправда, певний час ці державні мужі ще трималися з погордою, полицарському. Поки ще бряж­чали останні гроші в державній касі, вони з веселими й усміхненими обличчями приймали численні народні депутації, виголошували зворушливі промови про щасливе майбутнє їхньої милої та змученої Страдії, а ночами влаштовували розкішні та дорогі бенкети, де пили, співали й вигукували патріотичні здравиці. Та коли державна каса остаточно спорожніла, пани міністри взялися серйозно думати та прикидати, що ж його робити в такому розпачливому становищі? Про чиновників говорити не варто: вопи й так звикли не отримувати платні по кілька місяців; пенсіонери — старі люди, досить уже нажилися; вояки, само собою зрозуміло, мусять звикати до всяких випробувань, тому не погано буде, коли вони й поголодують; поста­чальникам, підприємцям та іншим добрим громадянам щасливої Страдії простіше простого сказати, що оплата їхніх рахунків не увійшла в сьогорічний дер­жавний бюджет. А от як бути з міністрами? Вони ж, ясна річ, повинні мати гроші, бо мусять платити за те, щоб про них добре говорили й писали. Не легко живеться також і з багатьох інших причин, далеко важливіших від самої Страдії.

Добре поміркувавши, уряд дійшов висновку, що треба підняти господарство, а задля цього слід вда­тися до нової позики. Але щоб зробити цю позику, потрібно витратити чимало грошей на засідання скуп­щини, на закордонні відрядження міністрів тощо, а то­му міністри вирішили з цією метою забрати всі депо­зити з державних кас, де депоновано гроші приват­них осіб, щоб і вони в такий спосіб допомогли бать­ківщині, яка опинилася в скруті.

По всій країні зчинився справжній галас: в одних газетах писалося про міністерську кризу, в інших — що уряд уже завершив переговори про вигідну по­зику, ще в інших — і те, і се, а офіційні газети аж надривалися, що в країні, як ніколи досі, панує щастя й добробут.

Все більше й більше говорилося про ту рятівну по­зику, а газети дедалі ширше й докладніше обмірко­вували це питання. Новою позикою так зацікавилися, що ледве не припинились усі роботи. І торговці, й по­стачальники, й чиновники, й пенсіонери, й попи — всі жили в якомусь гарячковому, напруженому че­канні. Повсюдно, на кожнім кроці тільки про те й мовилося, тільки про те й запитувалося та робилися різні припущення й здогади.

Міністри гасали то в одну, то в другу країну, то поодинці, то по два або й по три одразу. Скупщина в зборі. Там сперечаються, вирішують і зрештою ухва­люють вдатись до позики за всяку ціну, потім усі роз’їжджаються по домівках, а цікавість у всіх роз­палюється ще дужче.

Зустрінуться двоє на вулиці й, замість привітатися, одразу ж:

— Як там з позикою?

— Не знаю.

— Ведуться переговори?

— Напевне.

Міністри то їдуть за кордон, то повертаються.

— Повернувся міністр, не чули? — питає один.

— Начебто.

— Ну й як?

— Кажуть, усе гаразд!

Аж тут в офіційних газетах (уряд завжди має по кілька газет, точніше — кожен міністр має свою га­зету, а то й дві) було оголошепо, що уряд завершив переговори з одним закордонним банком і результати дуже обнадійливі.

«З певністю можемо сказати, що за кілька днів угоду про позику буде підписано і гроші будуть при­везені до Страдії».

Громадськість трохи заспокоїлась, але офіційні га­зети повідомили, що за два-три дні до Страдії прибуде уповноважений банкірської контори пан Хорій і під­пише угоду про позику.

Тепер почалися усні та письмові суперечки. Запити, нервозне очікування, цікавість, сподівання на того чужоземця, що має приїхати й порятувати країну, досягли свого апогею.

Ні про що вже не говорили, не думали, тільки про Хорія. Прокотилася чутка, ніби він уже прибув і осе­лився в такому-то готелі, й зацікавлена публіка — чо­ловіки й жінки, старе й мале — всі кинулись до го­телю, кинулись так нестримно й навально, що зім’яли й геть потоптали всіх немічних та калік.

Щойно де з’явиться на вулиці якийсь чужоземець або мандрівник, одразу ж тільки й чути:

— Гляди, чужоземець! — і дивляться один на од­ного, мовби запитуючи: «А чи це, бува, не Хорій?»

— Ой, мабуть, він, — каже інший.

— І мені здається, що він!

Чужоземця розглядають з усіх боків і приходять до висновку, що це справді він. Звістка вмить розлі­тається по місту, і за якусь годину чи дві все місто тільки й гомонить, що він уже тут, що люди на власні очі бачили його і навіть розмовляли з ним. Метуши­ться поліція, хвилюються міністри, бігають сюди й туди, щоб зустрітись та привітатися з ним.

А його нема.

Наступного дня газети повідомляють, що вчорашні чутки про приїзд Хорія безпідставні.

До яких курйозів це доходило, можна судити з та­кого випадку.

Одного дня я прийшов на пристань, коли саме при­був іноземний пароплав. З пароплава висипали паса­жири. Я трохи затримався з одним знайомим, аж рап­том юрба посунула до судна так навально, що мало не збила мене з ніг.

— Що трапилось?

— Хто це? — почулися запитання з усіх боків.

— Він! Він! — загукав хтось.

— Хорій?

— Так, приїхав!

— Де він, де? — загомоніли всі, і тут зчинилися гвалт, штовханина, сварка і навіть бійка. Кожний хо­тів пролізти щонайближче.

І справді, я побачив одного іноземця. Він стояв, безпорадний, в оточенні натовпу і просив пропустити його, бо в нього була нагальна справа.

Поліцейські одразу ж зрозуміли, що до чого і мер­щій кинулись доповідати про його прибуття прем’ер-міністрові, решті членам уряду, голові міської упра­ви, главі церкви та іншим можновладцям Страдії.

Незабаром у натовпі зачулися голоси:

— Міністри, міністри!

І справді, з’явилися міністри з усіма вельможами Страдії. Усі в парадних мундирах, з усіма стрічками, при всіх орденах (у звичайних випадках носять не всі відзнаки, а лише декілька). Натовп розступився, і чужоземець опинився всередині, віч-на-віч з мініст­рами, що простували йому назустріч.

Потім міністри зупинилися на пристойній відстані, познімали шапки й посхиляли голови в доземному по­клоні. Тс саме зробив і натовп. Іноземець здавався трохи збентеженим, наполоханим і водночас ніби зди­вованим, але стояв на місці заціпеніло, мов статуя.

Прем’єр-міністр виступив крок наперед і почав:

— Достойний чужоземцю! Твоє прибуття в нашу країну історія запише золотими літерами на своїх сторінках, бо воно становить епоху в нашому дер­жавному житті, провіщає щасливе майбутнє нашій милій Страдії. Від імені уряду, від імені всього на­роду Страдії я сердечно вітаю тебе як рятівника на­шого й проголошую: «Слава!»

— Слава! Слава! — задвигтіло повітря тисячами го­лосів.

Глава церкви почав співати набожні гімни, а в церк­вах столиці Страдії задзвонили у всі дзвони.

Коли офіційна частина врочистої зустрічі закінчи­лася, міністри з люб’язним усміхом на обличчях, з ни­зькими поклонами підійшли до чужинця, по черзі потиснули йому руку, а всі інші відступили й стояли простоволосі, з шанобливо схиленими головами. Прем’єр-міністр побожно, тремтячими руками взяв його валізу й пригорнув її до грудей, а міністр фінансів підхопив палицю поважного гостя і обидва понесли ці речі, мов реліквії. Валіза й справді була такою, адже в ній, певне, лежала рятівна угода, тобто щасливе майбутнє всієї Страдії. Ось чому прем’єр-міністр, знаю­чи, іцо він несе в руках, мав вигляд урочистий і гор­дий. Глава церкви, як чоловік од бога наділений вели­ким духом та розумом, відразу ж збагнув, що то за валіза, і тому з усім своїм церковиим кліром, з релі­гійними співами оточив прем’єр-міністра.

Процесія рушила. Прибулий та міністр фінансів з палицею — попереду, а валіза в обіймах прем’єр-міні­стра в оточенні церковного почту й простоволосого на­товпу — слідом за ними. Йшли поволі, врочисто, крок за кроком, лунали релігійні пісні, дзвонили всі дзвони, гриміли гармати… Отак і просувалися головною вули­цею до резиденції глави уряду. Будинки й кав’ярні, церкви та канцелярії — все спорожніло, все живе ви­сипало на вулиці, щоб узяти участь у тій епохальній зустрічі знатного чужоземця. Навіть ті, хто нездужав, не відстали: їх теж повиносили з помешкань, щоб і вони побачили це рідкісне торжество. З лікарень — і то повиносили хворих, нехай, мовляв, і їм трохи по­легшає, коли вони подумають про щастя своєї милої вітчизни. Матері повиносили немовлят, і ті не плачуть, а жадібно дивляться на великого чужоземця, мовби відчувають, що це щастя готується задля них.

Поки дійшли до резиденції прем’єр-міністра, то настав уже й вечір. Іноземця скоріше внесли, аніж ввели до помешкання; увійшли також усі міністри й вельможі, а натовп лишився на вулиці, щоб з ціка­вістю зазирати у вікна або й просто дивитися на бу­динок.

Наступного дня почали з’їжджатися депутації від народу, щоб привітати поважного чужинця. Вже на світанку перед резиденцією глави уряду зупинився візок, ущерть навантажений орденами для достойного гостя.

Ясна річ, іноземця тут же було обрано почесним міністром, почесним головою міської управи, академі­ком і членом найрізноманітніших товариств, яких було безліч (існувало навіть товариство для засновування товариств). Усі міста обрали його своїм почесним громадянином, усі цехи визнали його своїм добродій­ником, а один полк названо на його честь «Непереможним полком ім. Хорії».

Усі газети вітали його розгорнутими статтями, а де­котрі надрукували його портрет. З нагоди цього свята багатьох чиновників та поліцейських було підвищено по службі й нагороджено. Було відкрито безліч нових установ та призначено нових службовців.

Два дні панували веселощі у всій столиці. Грала музика, дзвонили дзвони, гриміли гармати, лунали пісні, рікою лилося вино.

На третій день міністри, хоч і напівживі з похмілля, мусили пожертвувати своїм відпочинком заради щастя країни й народу, тож і зібрались на пленарне засі­дання, щоб завершити з Хорієм переговори про по­зику й підписати цю епохальну угоду.

Спершу, ніби замість вступу, розпочалися приватні розмови (на великих радощах я забув сказати, що таємнича валіза перебувала під пильною охороною).

— Ви маєте намір довгенько залишатись у нас? — запитав його прем’єр-міністр.

— Поки не закінчу своєї справи, а вона, певно, три­ватиме довго.

Міністра насторожило оте «довго».

— Невже ви гадаєте, що це триватиме так довго?

— Авжеж. Така вже вона є, ця справа.

— А чого? Нам відомі ваші умови, вам — наші, і, я гадаю, не може бути ніяких непорозумінь! — устряв у розмову міністр фінансів.

— Непорозумінь? — злякано перепитав іноземець.

— Атож. Цього ніяк не може бути!

— І я так сподіваюся.

— Отже, можемо одразу й підписати угоду! — ска­зав прем’єр-міністр.

— Угоду?

— Авжеж.

— Угода підписана, і я вже завтра вирушаю в до­рогу, тому дозвольте мені насамперед висловити вам глибоку вдячність. Я й тепер, і до віку не забуду цієї зустрічі. Щиро кажу вам, я збентежений і ще й досі не можу отямитись, зоагнути, що зі мною. Правда, в цій країні я вперше, але мені навіть не снилося, щоб мене, нікому не відомого чоловіка, могли так зустрічати. Мені ось і тепер здається, ніби все відбу­вається уві спі…

— То ви, кажете, вже підписали угоду? — в один голос захоплено вигукнули всі міністри.

— Ось вона! — сказав іноземець, видобуваючи з ки­шені аркуш паперу, й почав його читати своєю мо­вою. Це була угода між ним і торговцем сливами, що жив десь у глибині Страдії і зобов’язувався від­правити цьому іноземцеві стільки-то слив для повидла до такого-то числа…

Що після такого скандального випадку можна було вчинити в цивілізованій та освіченій країні? Іноземця тихенько випровадили із Страдії, а через три дні офі­ційні газети надрукували повідомлення:

«Уряд вживає енергійних заходів щодо нової по­зики, і є надії вже до кінця цього місяця отримати першу частину грошей».

Народ поговорив ще трохи про Хорія й перестав, і все пішло по-старому.

Коли я почав розмірковувати про останню пригоду, мені надзвичайно сподобалася загальна гармонія в Страдії. Я помітив, що тут не тільки міністри симпа­тичні й достойні діячі, але й глава церкви розумна та обдарована людина. Кому б іще спало на думку в найрішучішу мить, коли, прямо скажемо, вирішувалася доля вітчизни, співати релігійні пісні над валізою цього сливовара і в такий спосіб допомагати невтом­ному урядові у великих ділах і звершеннях?

При такій злагоді в роботі завжди повинно бути щастя. І я вирішив при першій же нагоді відвідати мудрого пастиря, главу церкви, щоб познайомитися ближче з цим великим громадянином Страдії.

(Кінець)

Страдія (11/12)

(Попередня частина)

Наступного дня я почув, що нинішній уряд усунено. Всюди по вулицях, у ресторанах, у приватних помеш­каннях лупали веселі пісні. Звідусіль почали прибу­вати депутації, щоб від імені народу привітати новий уряд. Газети були переповнені депешами та всілякими виявами радості патріотичних громадян. Усі ці при­вітання були іга один кшталт, різниця була тільки в іменах та в підписах. Ось одне з них:

«Голові ради міністрів, панові…

Пане голово!

Ваш патріотизм та велика праця на користь нашої дорогої вітчизни широко відомі в цілій Страдії. Народ нашої округи в нестямі від радощів та веселощів з при­воду вашого приходу до влади, бо всі ми твердо пере­конані, що ви з вашими товаришами єдині, хто може вивести країну з таких нестерпно тяжких обставин, з цього лиха й неволі, куди її завели своєю осоруж­ною й антипатріотичною політикою ваші попередники.

Крізь сльози радості вигукуємо:

Хай живе новий уряд!

Від імені п’ятисот громадян

(Підпис одного крамаря)».

Або заяви такого змісту:

«До сьогодні я був прихильником попереднього режиму, та оскільки тепер, з приходом нової влади, я переконався, що попередній уряд діяв на шкоду країні, а теперішній — єдиний в спромозі повести країну кращим шляхом і здійснити великі народні ідеали, то я заявляю, що від сьогодні я буду всіма силами допо­магати теперішньому уряду і всюди, на кожнім місці, засуджувати попередній ганебний режим, який знева­жають усі порядні люди в країні.

(Підпис)».

У багатьох газетах, які до сьогодні вихваляли вся­кий крок попередньої влади, тепер з’явилися статті, що гостро засуджували її, звеличуючи новий уряд.

Коли я взяв ці газети й проглянув усі номери з по­чатку року, то побачив, що з приходом нової влади повторюється одне й те саме. Кожен новий уряд віта­ли як єдиний, здатний підияти країну, а попередній засуджувався й оголошувався зрадницьким, гидким, шкідливим, чорним, паскудним.

Ба навіть заяви та привітання кожному новому уря­дові були однакові й від тих самих людей, а в депу­таціях завжди були ті самі особи.

Чиновники навмисне поспішають з виявом своєї від­даності кожній новій владі, хіба що хтось насміли­ться якимось вчинком накликати на себе небезпеку та ризикнути службовим становищем. Але таких мало, і про них громадськість дуже поганої думки, бо вони псують гарні звичаї, здавна заведені у Страдії. Я роз­мовляв з одним солідним чиновником про його товариша, який не захотів привітати новий уряд і через те був звільнений з державної посади.

— Видно, розумна людина, — сказав я.

— Дурень, — холодно відрізав той.

— Не сказав би!

— Не захищайте мрійника, прошу вас. Він воліє голодувати з сім’єю, аніж, як усі розумні люди, дбати про свої інтереси.

І кого б я не запитав, усі були про таких одної думки; на них дивилися співчутливо і водночас з по­гордою.

Новий уряд мав свої невідкладні справи: потрібно було домогтися, щоб народ через своїх депутатів ви­словив йому повне довір’я та за одним махом засудив і діяльність попереднього уряду й скупщини. Тому були затримані на своїх місцях старі депутати.

Це мене дуже здивувало, і я навмисно розшукав одного депутата й завів з ним розмову.

— Немає сумніву, що уряд розвалиться, раз зали­шилася та сама скупщина, — сказав я.

— Ні.

— Можливо, але як же він забезпечить собі повне довір’я цієї скупщини?

— Проголосуємо!

— Тоді ви мусили б засудити роботу попереднього уряду. А це означає — засудити й свою діяльність!

— Власне, яку?

— Ну, вашу, з попереднім урядом.

— Ми засудимо попередній уряд.

— Так, але як ви зможете це зробити, якщо самі підтримували його?

— Це не міняє справи.

— Не розумію.

— Дуже просто, — сказав він байдуже.

— Дивно!

— Нічого дивного. Хтось же мусить це зробити. Чи ми, чи інші депутати. Урядові потрібна лише формаль­ність. Це так заведено, певно, з огляду на інші країни, але насправді в нас депутати й скупщина роблять лише те, що хоче уряд.

— То навіщо ж тоді ця скупщина?

— Та я ж вам казав: лише для форми, щоб можна було твердити, ніби і в нашій країні є парламент, що й наш уряд має парламентарний вигляд.

— Ось тепер розумію, — сказав я, ще більше здиво­ваний і збентежений цією відповіддю.

І справді, депутати показали, що вони вміють лю­бити свою вітчизну, бо за неї пожертвували навіть своєю честю й гордістю.

— Наші предки життя своє віддавали за цю країну, а ми ще будемо вагатися, чи жертвувати своєю чес­тю! — вигукнув один депутат.

— Правильно! — озвалася решта зі своїх місць.

Справи у новій скупщині йшли жваво. Насамперед новому урядові було висловлено повне довір’я, а діяль­ність попереднього затавровано, потім уряд запропо­нував зробити в кількох законах деякі зміни та до­повнення.

Пропозицію схвалили одноголосно, в законах було затверджено зміни, бо без змін та доповнень ці закони перешкоджали родичам та приятелям кількох мініст­рів зайняти вищі державні пости.

Потім наперед затвердили всі видатки, що їх уряд зробить поза статтями бюджету, і скупщину було роз­пущено. Депутати, стомлені державною працею, роз’­їхалися по домівках відпочивати, а члени нового уряду, щасливо подолавши всі перешкоди, зібрались на това­риську вечерю, щоб за келихом вина й собі весело відпочити від усяких клопотів, пов’язаних з керуван­ням державою.

(Наступна частина)