Страдія (2/12)

(Попередня частина)

Біля самого берега, трохи далі від того місця, де пристав човен, примітив я велику й незграбну мар­мурову піраміду, а на ній вдкарбувані золотом слова.

Я з цікавістю підійшов ближче, сподіваючись, що, може, тут прочитаю імена легендарних героїв, про яких розповідав мені батько. Але гірко розчарувався.

На мармурі було вирізьблено:

«Звідси на північ простягається земля славетного та щасливого народу, якому всемогутній бог подару­вав велике та рідкісне щастя, надавши його мові, ціл­ком за правилами граматики, тієї особливості, що літера «к» перед «і» завжди переходить у «ц» во славу країни й народу».

Я прочитав раз, потім удруге, та ніяк не міг отями­тися від подиву — що це має означати. А найбільше вразило мене, що слова було написано моєю рідною мовою.

Справді, тією мовою говорили і мій батько, і наші предки, і я, але це не та країна; він мені розповідав про зовсім іншу. Однак можна ж припустити, що є два народи одного походження, які мають однакову мову, але не знають один про одного.

Мало-помалу я перестав дивуватися, ба навіть за­пишався, що й моя мова така сама і з такою ж чудо­вою особливістю.

Я проминув мури й пішов вулицею, що вела до міста, маючи на думці відпочити після довгої ман­дрівки десь у готелі, а потім знайти роботу, щоб трохи заробити грошей і мати змогу мандрувати далі та шу­кати батьківщини.

Не ступив я й кількох кроків, як довкола мене, наче біля якогось чудовиська, звідусіль почали збиратися цікаві. Старе і мале, чоловіки й жінки — усі товпля­ться, лізуть, штовхаються, щоб мене краще побачити. Нарешті зібралося стільки люду, що геть заступили дорогу й зупинили всякий рух.

Усі дивилися на мене з подивом, але й мене цей не­знайомий народ здивував не менше. На кого не глянь — усі обвішані орденами та стрічками. Рідко який бідо­лаха мав одну або дві нагороди: кожен був ними так обцяцькований, що і вбрання не видно. Декотрі мали їх стільки, що не могли на собі носити, то возили за собою у візочках. Було там повно орденів за різні заслуги, зірок, стрічок та всіляких інших відзнак. Я ледве пробирався крізь оцей тлум славетних людей, що оточували мене й штовхалися, аби тільки ближче до мене дістатися. Доходило навіть до сварки, було чути й дорікання тим, хто надто довго затримувався біля мене.

— Ну ж бо, надивилися, то дайте й нам поглянути.

Дехто підходив до мене якнайближче й одразу ж за­водив розмову, боячись, щоб його не відтиснули.

Мені вже почали набридати одні й ті самі здиво­вані питання.

— А звідкіль ти? Невже не маєш жодного ордена?..

— Не маю.

— А скільки тобі років?

— Шістдесят.

— І жодного ордена?

— Жодного.

Почулися голоси з натовпу, як буває на базарі, коли показують якісь дивовижі:

— Чуєте, люди, чоловікові шістдесят років, а в ньо­го — жодного ордена.

Штовханина, крик, галас усе сильнішали. З усіх ву­лиць сунули городяни, кожен намагався продертися крізь натовп, щоб мене побачити. Нарешті дійшло до бійки, і мусила втрутитися поліція, щоб навести поря­док.

А я, перш ніж зчинилася колотнеча, квапливо роз­питував людей, за які заслуги їх нагороджено.

Один мені сказав, що міністр відзначив його за над­звичайні заслуги й самопожертви перед вітчизною, бо за цілий рік, коли він розпоряджався державними грішми, в нього при ревізії було виявлено лише дві тисячі динарів пестачі. А він же міг, як казали, все загарбати, але знатність та любов до вітчизни не дозволили йому цього вчинити.

Другий був нагороджений за те, що цілий місяць охороняв якісь державні склади, і жоден з них не згорів.

Той дістав нагороду, бо перший помітив і відзна­чив, що слово «книга» дивно починається на «к», а за­кінчується на «а».

Одна куховарка була нагороджена за те, що п’ять років прослужила в багатому домі і вкрала всього кілька срібних та золотих речей.

Ще хтось був нагороджений тому, що після великої розтрати не застрелився за тодішньою дурною модою, а зухвало вигукнув на суді:

— Я свої переконання та ідеї втілив у життя. Отакі вони, мої погляди на світ, тепер судіть мене. Ось я! — і, вдаривши себе кулаком у груди, ступив крок напе­ред.

Цей, гадаю, дістав орден за громадянську мужність. (Та й за діло!)

Один стариган отримав орден за те, що геть зістарівся, але не вмер.

Інший знову нагороджений, бо розбагатів за непов­них півроку, постачаючи державі пріле зерно та силу іншого непотребу.

Один багатий спадкоємець був відзначений тому, що не розтринькав батькової спадщини й пожертвував на благодійні справи п’ять динарів.

Але хіба можна все запам’ятати? Мені затямилося лише, за що їх було по разу нагороджено, а нагород тих вони мали безліч.

Отож, коли дійшло до колотнечі, поліцейські взялися розганяти юрбу, а їхній начальник, мабуть старшина, наказав пригнати закритий фіакр. Мене вштовхнули до фіакра; навколо якого стояли озброєні поліцейські й відганяли натовп. Старшина сів поряд зі мною, і ми кудись поїхали, а за нами звідусіль посунув люд.

Фіакр зупинився перед великим приземистим і за­недбаним будинком.

— Де ми? — запитав я старшину (мені здалося, що цей чоловік не хто інший, як старшина, адже саме за його наказом пригнали фіакр).

— Тут наша поліція.

Вийшовши з фіакра, я побачив, як двоє чоловіків чубилися перед самими ворітьми поліції. Коло них стояли жандарми і дивилися на ту бійку. Навіть сам шеф поліції задоволено спостерігав за ними.

— Чого вони б’ються? — спитав я.

— Таке розпорядження, щоб усі скандали верши­лися тут, на очах поліції, бо хіба ж личить шефові та іншим чиновникам ходити по всяких закутках, щоб таке бачити? А так нам і легше, й зручніше. Заведу­ться двоє і, як захочуть битися, то приходять сюди. А тих, що бешкетують на вулиці в неналежному місці, мусимо карати.

Пан шеф, огрядний чоловік із сивими вусами, чисто поголений, з подвійним підборіддям, як побачив мене, то мало не зомлів.

— А звідкіля ти, чоловіче? — промовив він, трохи отямившись від здивування й розвівши руки, та став мене розглядати з усіх боків.

Старшина сказав йому щось пошепки, мабуть, допо­вів, що скоїлося. Шеф насупився й різко запитав:

— Звідки ти?

Я почав йому докладно розповідати, хто я, звідки й куди йду, поки він не став нервуватися, а потім крикнув:

— Гаразд, гаразд, облиш свої вигадки при собі, а скажи мені краще, як ти посмів так ось вийти на вулицю серед білого дня?

Я уважно оглянув себе, чи нема чогось на мені не­звичайного, але нічого не помітив. Таким я пройшов через увесь світ, і ніхто не чіпав мене.

— Заціпило, чи що? — гарикнув шеф за поліцей­ським звичаєм, і я побачив, як він аж тремтить від люті.— Я тебе до в’язниці кину за те, що ти наробив стільки бешкету в неналежному місці й збентежив усе місто своєю глупотою.

— Нічого не розумію, пане начальнику, чим саме я міг так нашкодити? — сказав я з острахом.

— Зістарівся, а не знаєш того, що й малі діти зна­ють… Питаю тебе ще раз, як ти посмів у такому ось вигляді вийти на вулицю і викликати стовпище, та ще й у неналежному місці?

— Я ж нічого не зробив.

— Дурний ти, хоч і старий… Нічого не зробив. А де ж твої відзнаки?

— У мене їх нема.

— Брешеш, старий собако.

— Нема, їй-богу, нема.

— Жодної?

— Жодної.

— А скільки тобі років?

— Шістдесят.

— За стільки років не мати жодного ордена? Та де ж ти жив? На місяці, чи що?

— Жодного не маю, щоб я світу не бачив, — став я клястися.

Шеф від здивування роззявив рота, витріщив очі, оглянув мене з голови до п’ят, не в силі промовити й слова. Коли ж трохи оговтався, дав розпорядження мерщій принести з десяток орденів.

Із сусідньої кімнати одразу ж принесли цілий обе­ремок різних орденів, зірок, стрічок та медалей.

За наказом шефа мені нашвидкуруч вибрали дві-три зірки і одну стрічку, три-чотири ордени повісили на шию, кілька пришпилили на пальто, а, крім того, додали ще пару десятків різних медалей та значків.

— Отак-то, шановний, — вигукнув шеф поліції, задо­волений собою, що вигадав спосіб уникнути дальших непорозумінь.— Отак-то, — додав знову.— Тепер ти хоч трохи схожий на звичайну людину, а то наробив мені бешкету, з’явився, ніби примара… А ти, мабуть, і не знав, що сьогодні до того ж і свято? — запитав він раптом.

— Ні.

— Дивно, — сказав він трохи ображено, помовчав і знову почав:

— П’ять років тому в цей день народився мій кінь, на якому я звичайно їжджу, і сьогодні зранку я при­ймав поздоровлення від найславетніших громадян; увечері мого коня проведуть із смолоскипами по ву­лицях, а потім будуть танці в першорядному ресто­рані, куди буде запрошено тільки найповажніших гро­мадян.

Тепер і я ледве встояв на ногах від здивування, але щоб він цього не помітив, я підбадьорився й почав його вітати такими словами:

— Пробачте, я не знав про ваше свято й дуже шко­дую, що не зміг вас привітати у визначений час, тому дозвольте поздоровити вас зараз.

Він подякував мені від щирого серця за ті почуття, якими я пройнявся до його вірного коня, й розпоря­дився, щоб принесли частунок.

Мене пригостили вином та пирогами, після чого я попрощався з шефом і, розцяцькований зірками та орденами, пішов до готелю у супроводі одного поліцей­ського, якому наказали відпровадити мене туди. Тепер я мав змогу йти вулицею без галасу й тиску з боку натовпу, що могло б трапитися, коли б я йшов без відзнак.

Поліцейський допровадив мене до готелю, що звався «У нашій милій змученій вітчизні». Хазяїн готелю дав мені кімнату, і я ледве дочекався хвилини, щоб зали­шитися на самоті та отямитись від отих дивовижних вражень, які в цій країні відразу навалилися на мене.

(Наступна частина)

Advertisements

Ознаке:, , , , , , , , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се / Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се / Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се / Промени )

Google+ photo

Коментаришет користећи свој Google+ налог. Одјавите се / Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: