Страдія (3/12)

(Попередня частина)

Тільки-но я зачинив за собою двері, зняв ордени й сів, утомлений і знесилений, щоб відпочити, як рап­том зачув стук у двері.

— Увійдіть, — сказав я, бо що, власне, мені залиша­лося робити?

На порозі зявився гарно вдягнений пан з окуляра­ми на носі. (А щоб не нагадувати раз у раз, треба зав­жди мати на увазі, що тут кожний, хто більше, а хто менше, навантажений орденами. Ось, наприклад, коли я з поліцейським йшов до готелю, то бачив, як тягли одного чоловіка в тюрму, бо він, мовляв, поцупив че­ревики в якійсь крамниці; так і в нього був орден на шиї. «Що це в нього за орден?» — запитав я у полі­цейського. «Цей орден за заслуги на просвітній та культурній ниві», — відповів той холодно та серйозно. «А які ж у нього заслуги?» — «Та він, бач, був візни­ком у колишнього міністра освіти. Талановитим віз­ником», — відповів жандарм).

Отже, увійшов пан в окулярах, низько вклонився (що, певна річ, зробив і я) та відрекомендувався як старший чиновник міністерства закордонних справ.

— Дуже приємно, — сказав я, здивований цим неспо­діваним візитом.

— Ви вперше в нашій країні, пане? — запитав він.

— Уперше.

— Ви іноземець?

— Еге ж, іноземець.

— Це чудово. Ви прибули до нас як на замовлення, вірте мені, — захоплено вигукнув старший чиновник.

Мене це ще більше збентежило.

— Ми маємо одну вакантну посаду консула. Тут вп одержували б, що найголовніше, добру платню та велику дотацію на представництво, яку, звичайно ж, витрачали б на свої особисті потреби. Ви старий, до­свідчений чоловік, а робота для вас неважка — пропа­ганда нашої національної ідеї в країнах, де живе паш народ під чужим управлінням… Ви прийшли до нас дуже вчасно; ми вже понад місяць мордуємося в по­шуках відповідної особи для такої важливої посади. На решту посад маємо, хвалити бога, іноземців. Маємо євреїв, греків, волохів. А ви якої національності, до­звольте вас запитати?

— Та я, як вам сказати, я й сам не знаю… — про­белькотів я, засоромившись. І тільки-но почав йому розповідати свою сумну родинну історію, як він пере­бив мене, захоплено сплеснувши долонями, і аж за­танцював по кімнаті на радощах.

— Чудово, чудово… Кращого й не вигадаєш. Ви змо­жете сумлінно виконувати це почесне доручення. За­раз іду до міністра, а за кілька днів ви зможете ви­рушити в дорогу, — промовив старший чиновник, не тямлячи себе від радощів, і чимдуж кинувся до міні­стра повідомити його про своє важливе відкриття.

Він вибіг, а я сів, обхопивши голову руками, й сам собі не йняв віри, що все, побачене мною в цій країні, правда. Аж раптом хтось знову постукав у двері.

— Прошу.

До кімнати увійшов інший елегантно вдягнений пан і теж відрекомендувався старшим чиновником яко­гось міністерства. Він сказав, що прийшов за наказом пана міністра у важливій справі. Я висловив своє над­звичайне вдоволення й радість з приводу такої уваги.

— Ви іноземець?

— Так, іноземець.

Він захоплено подивився на мене, низько вклонився і тільки почав говорити, як я перебив його:

— Будьте ласкаві, пане, скажіть, як зветься ваша країна?

— А ви хіба не знаєте? — здивувався чиновник і гля­нув на мене ще з більшою повагою та догідливістю. — Страдія! — виголосив він, одступаючи трохи назад.

«Дивна річ, так само звалась і героїчна країна моїх предків», — подумав я, але нічого йому не сказав, а тільки промовив:

— Я до ваших послуг, шановний пане.

— У нас з’явилася нова посада управителя держав­них маєтків, і я маю честь від імені пана міністра просити вас обійняти цей високий патріотичний пост. Ви, гадаю, вже не раз бували до цього міністром?

— Ні, не бував ніколи.

— Ніколи? — вражено вигукнув він. — Тоді хоч за­ймали високе становище в суспільстві? Скільки отри­мували?

— Я ніколи не займав високого становища.

Старший чиновник ніби занімів від здивування. Не знаючи, що слід робити в такому виключному випадку, він попросив пробачення за турботи і, пообіцявши до­повісти про нашу розмову панові міністру, вийшов.

Наступного дня про мене писали всі газети. В одній із них була така замітка:

«Диво-людина. В нашому місті від учора пробуває один іноземець, якому вже шістдесят років, але він ще ні разу не був міністром, не був нагороджений жодним орденом, ніколи не обіймав посади на дер­жавній службі і не отримував платні. Справді, єдиний випадок у світі. Ми довідалися, що ця диво-людина оселилася в готелі «У нашій милій змученій вітчизні». Ті, хто вже бачив її, запевняють, що вона анітрохи не відрізняється від інших людей. Ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайдетальніше дізнатися про життя цієї загадкової істоти, що, в кожнім разі, буде дуже цікаво для наших шановних читачів, а при нагоді подамо й портрет її в нашій газеті».

Інші газети писали приблизно те саме з таким лише додатком:

«Крім того, дізналися ми з вірогідних джерел, що диво-людина прибула до нас з важливою політичною місією».

А офіційна газета коректно спростувала ці дописи в такий спосіб:

«Пришелепкуваті опозиційні газети в своїй недо­умкуватості вигадують усякі нісенітниці й поширю­ють у народі тривожні чутки, нібито до нашої країни прибув іноземець шістдесяти років, який, за словами цих дурнів, ніколи не був ні міністром, ні урядовцем і не має жодних відзнак. Такі нісенітниці й неймо­вірні твердження можуть вигадувати та з лихим намі­ром поширювати лише обмежені, жалюгідні, позбав­лені здорового глузду писаки з опозиційної преси, але їхній постріл не досягне мети, бо ось минув уже, хва­лити бога, цілий тиждень, як наш кабінет прийшов до влади, а становище його ні разу не похитнулось, як би цього хотілося дурням з опозиції».

Після таких дописів у газетах біля готелю, де я осе­лився, почали збиратися цікаві. Стовбичать з ранку до вечора, дивляться, витріщивши очі, одні відходять, інші приходять, і так увесь час біля готелю стоїть великий натовп, в якому метушаться продавці газет і книжок та несамовито вигукують:

— Новий роман: «Диво-людина», частина перша!

— Нова книга: «Пригоди старої людини без орде­нів».

Такого чтива було скрізь повно.

На одному заїзді з’явилася навіть вивіска: «У диво-людини», на якій було намальовано чоловіка без орде­нів. Біля цієї дивовижі почав збиратися народ, тому поліції хоч-не-хоч довелося в інтересах громадської моралі заборонити цю спокусливу картину.

Наступного дня я змінив готель. А щоб спокійно йти вулицею, мусив поначіплювати всі свої ордени, і на мене ніхто вже не звертав уваги.

Як іноземець, я мав можливість познайомитися з ви­датними особами й міністрами та проникнути в усі державні таємниці.

Незабаром я мав честь побачити усіх міністрів за роботою.

Насамперед я пішов до міністра закордонних справ. У приймальні було чимало людей, котрі бажали по­пасти до нього на прийом, але саме тоді, коли я уві­йшов, служник оголосив, щосили вигукуючи:

— Пан міністр не приймає, бо приліг на канапі трохи поспати.

Публіка розійшлася, а я звернувся до служника:

— Скажіть, будь ласка, панові міністру, що один іноземець бажає з ним зустрітися.

Служник, почувши слово «іноземець», ввічливо вкло­нився й зник за дверима міністрового кабінету.

Вмить розчахнулися широкі двері, й на порозі з’я­вився низенький, опецькуватий чоловік. Він вклонився з недоладною усмішкою й запросив мене до свого кабі­нету.

Міністр запропонував мені крісло, а сам умостився напроти, поклавши ногу на ногу. Потім він погладив із задоволенням свій круглий живіт і почав розмову:

— Я вже багато чув про вас і дуже радий, що ви завітали до мене… Я, знаєте, хотів трохи поспати… Бо що ж іще? Роботи нема, й від нудьги просто не знаєш, куди подітися.

— Смію запитати вас, пане міністре, у яких ви сто­сунках із сусідніми країнами?

— Е… як вам сказати… У добрих, у добрих, зви­чайно. Та, правду кажучи, я про це якось ще й не думав, але, гадаю, що в добрих, у дуже добрих. У нас нічого лихого ще не скоїлося, хіба що на півночі за­боронено вивіз свиней, а на півдні на наші села нападають і грабують людей анути з сусідньої країни. Але це нічого, то дрібниці…

— Але ж це перешкоджає експорту свиней. Я чув, ніби ви маєте їх чимало в країні, — зауважив я чемно.

— Та маємо, хвалити бога. Але все одно їх і тут з’їдять, тільки дешевші будуть. А якби їх зовсім не було, то що? Якось би обійшлися й без них, — прока­зав він байдуже.

У дальшій розмові він розповів мені, що студіював лісівництво, а тепер охоче читає статті про тваринни­цтво, думає придбати кілька корів та вигодувати телят, бо з цього може бути добрий зиск.

— А якою мовою ви найбільше читаєте? — запи­тав я.

— Та своєю ж. Я інших мов не люблю, не знаю і вчити не хочу. Та й не бачу в цьому потреби. Особ­ливо на моїй посаді. А коли б уже й виникла така по­треба, то можна запросити знавця з-за кордону.

— Цілком слушно, — похвалив я такі дотепні, оригі­нальні думки, не знаючи, що ще можна сказати на це.

— До речі, ви любите форель? — запитав він мене, трохи помовчавши.

— Ніколи не їв.

— Шкода, це дуже добра риба. Справжній деліка­тес, Учора я дістав кілька штук в одного приятеля. Дуже смачна річ.

Поговоривши ще трохи про такі аж надто важливі справи, я попросив у пана міністра пробачення, що своїм візитом відірвав його, певне, від нагальних дер­жавних справ, попрощався й пішов собі.

Він люб’язно провів мене до дверей.

(Наступна частина)

Advertisements

Ознаке:, , , , , , , , , , , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се / Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се / Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се / Промени )

Google+ photo

Коментаришет користећи свој Google+ налог. Одјавите се / Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: