Не можу слухатися

Настала пора мені служити у війську, але ніхто не викликав мене. Я весь пройнявся патріотичними по­чуттями, і вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі. Іду вулицею — стискаю кулаки, побачу якого інозем­ця — скрегочу зубами, а часом так і пориває мене ки­нутися на якусь людину й дати їй ляпаса. Ляжу спа­ти — всю ніч сниться, що я ріжу ворогів, проливаю кров за свій народ і мщуся за Косове поле. Чекаю нетерпляче повістки, а її все нема й нема.

Бачу, як багатьох хапають за ко.мір і тягнуть до казарми, та й заздрю їм.

Якось прийшла повістка старому дідові, що звався випадково так само, як я. Йому суворо наказували негайно як дезертирові з’явитися до комендатури.

— Який я дезертир, — запротестував дід, — яв трьох війнах був, маю поранення, шрами й досі ношу!

— Усе це добре, але наказ є наказ, і його треба ви­конувати.

Пішов дід до коменданта, а той вигнав його геть.

— Хто тебе кликав сюди, шкапо стара?— гарикнув комендант і мало не відлупцював діда.

Зрештою, якби старого не витурили так безпардон­но з комендатури, я зі своїм ентузіазмом і великою любов’ю до казарми вже ладен був подумати, що він має там якусь протекцію.

Моє сильне хотіння змінилося нараз відчаєм. Да­ремно я, проходячи вулицею повз офіцерів, гатив но­гами об землю, аж у п’ятах мені стріляло, сподіва­ючись, що такого старанного вояка неодмінно запри­мітять і покличуть до війська. Не кликали.

Усе це допекло мені, і одного чудового дня я сів та й написав командуванню прохання, щоб забрали мене до війська. У ньому я вилив усі свої патріотич­ні почуття і наприкінці написав таке:

«Ах, пане коменданте, якби ви знали, як б’ється в грудях моє серце і в жилах клекоче моя кров, дожи­даючись тої давно омріяної хвилини, коли я нарешті зможу називатися захисником корони й вітчизни, оборонцем свободи й сербського вівтаря, коли я стану в ряди косовських месників!»

Оздобивши таким чином свою заяву, наче любов­ний лист, я відчув себе на сьомому небі, впевнений, що все буде гаразд.

Окрилений надією, я встав і подався просто до комендатури.

— Чи можу я пройти до пана коменданта?— запи­тав я солдата, що стояв коло дверей.

— Не знаю, — відповів той спроквола, знизавши пле­чима.

— Запитай його, скажи, прийшов тут один, хоче служити у війську! — кажу йому, наївно гадаючи, що солдат, лише почувши таке, всміхнеться до мене й стрімголов кинеться до коменданта доповісти про при­хід новобранця, а комендант вибіжить мені назуст­річ аж до дверей, поплеще мене по плечу й вигукне: «Добре, соколе; ходімо зі мною!»

Але, замість усього цього, солдат подивився на ме­не співчутливо, ніби хотів сказати: «Ех, дурню, дур­ню, куди ти рвешся! Таж каятися будеш!»

Я тоді ще не розумів цього погляду, через те мені й дивно було, чого солдат так дивиться на мене.

Довго я чекав під дверима. Ходив сюди-туди, курив, сідав, плював, заглядав у вікна, позіхав, розмовляв з якимись селянами, що теж прийшли до комендан­та, і чого тільки не робив, аби згаяти час.

У всіх кабінетах кипить робота, чується гомін, лайка. Безперестанку звучать команди, а вслід за ними лунають вигуки: «Слухаюсь!» — це означає, що наказ від найвищого чином дійшов до найнижчого — і коридором біжить солдат з одного кабінету в інший. Тепер уже в цьому кабінеті зчиняється галас, кілька разів різними голосами лунає «Слухаюсь!» — і знову вибігає солдат — мчить в іншу частину.

Задзеленчав дзвоник у комендантському кабінеті.

До кабінету увійшов солдат. Почулося якесь глухе буркотіння, потім солдат гукнув: «Слухаюсь!» — і ви­біг розпашілий, мов рак, і полегшено зітхнув, що все так щасливо минулося.

— Заходьте, кому треба до пана коменданта, — ска­зав солдат, витираючи піт із лоба.

Я увійшов перший.

Комендант сидів за столом і курив цигарку в бурш­тиновому мундштуку.

— Добрий день! — привітався я.

— Що треба? — гарикнув він таким голосом, що в мене підігнулися ноги.

— Чого ви кричите, пане?! — сказав я, трохи огов­тавшись.

— Ти ще будеш учити мене!? Геть звідси! — заго­рлав він ще страшніше й тупнув ногою.

Я відчув, що в мене по спині поповзли мурашки, а мій патріотичний запал ніби хто водою полив, але я ще не втрачав надії, що все зміниться, коли я роз­повім йому про мету свого приходу.

— Я прийшов, щоб служити у війську! — промовив я, сповнений гордості, виструнчившись і дивлячись йому у вічі.

— А-а, дезертир! Почекай-но хвилинку, саме таких ми й шукаємо! — зловтішно мовив він і теленькнув дзвоником.

Відчинилися двері ліворуч від його стола й до ка­бінету увійшов старший сержант. Виструнчився, за­дер голову, вирячив очі, руки притис до стегон і посу­нув на коменданта, ударяючи ногами так, що аж у вухах задзвеніло, став перед ним, пристукнув ногою і, скам’янівши, як велить статут, голосно проказав:

— Слухаюсь, пане полковнику.

— Ось цього негайно забрати, обстригти, вдягти й посадити на гауптвахту.

— Слухаюсь!

— Ось моє прохання, будь ласка!.. Я не дезертир, я хочу служити у війську, — пояснюю йому і весь тремчу.

— Не дезертир? То чого ж ти хочеш?

— Хочу бути воїном.

Він відхилився трохи назад, примружив одне око й промовив уїдливо:

— Ти диви, він хоче, щоб його взяли до війська!.. Гм, та-а-ак!.. Із вулиці просто в казарму, трах-бах — і відслужив, ніби йому тут перегони якісь!..

— Мені строк настав служити.

— Не знаю тебе і слухати не хочу… — почав було комендант, але саме до кабінету увійшов офіцер з якимись паперами.

— Подивіться в рекрутському списку, куди отой записаний! — сказав комендант офіцерові, кивнувши на мене, потім запитав: — Як звати?

Я простяг своє прохання.

— Навіщо мені твої каракулі! — крикнув він і ви­бив мені з руки заяву; вона впала на підлогу.

«Ух, а я ж так складав!» — подумав я, забувши з досади, що треба назвати своє ім’я.

— Як звати, чому не відповідаєш?! —ревнув комен­дант.

— Радисав Радисавлевич.

— Подивіться в рекрутському списку! — наказав він офіцерові.

— Слухаюсь! — відповів той і, подавшись у свій ка­бінет, наказав молодшому офіцерові: — Подивіться в рекрутському списку, чи нема там якогось Радисава.

— Слухаюсь! — вигукнув молодший офіцер, вийшов у коридор, покликав старшого сержанта й наказав йому те саме.

— Слухаюсь! — відлупилося коридором.

Старший сержант наказав сержантові, той єфрей­торові, а єфрейтор солдатові.

Тільки й чути, як гупають кроки, як зупиняються один перед одним начальники й підлеглі і все кін­чається отим «Слухаюсь!».

— Список, спи-и-исок! —покотилося по всіх кабіне­тах, знявся в повітря пил, забухкали тюки паперів на підлогу. Шелестять аркуші, починаються ревні по­шуки.

А я тим часом стою в кутку комендантового кабіне­ту, не сміючи навіть дихати: такий страх охопив ме­не. Комендант сидів і курив, гортаючи записник.

У такому ж порядку, як було спущено наказ, по­вернулася й відповідь, тільки тепер вона йшла від нижчого чином і дійшла до старшого сержанта.

Старший сержант з’явився перед начальником.

— Честь маю доповісти вам, пане полковнику, що той солдат, якого ми шукали в списку, — помер.

Я отетерів і з переляку ладен був навіть у це по­вірити.

— Той солдат помер!.. — сказав комендант.

— Але я живий! — вигукнув я перестрашено, ніби й справді виривався з пазурів смерті.

— Іди собі! Для мене ти мертвий, тебе нема на світі, поки громада не направить тебе сюди!

— Повірте мені, я той самий… Я живий, ви ж ба­чите!

— Геть з очей, у списку сказано «помер», а ти мені голову морочиш!..

Мені не лишалося нічого іншого, як вийти.

Приплентав я додому (жив я в іншому місті) і кі­лька днів не міг отямитися. Писати нову заяву мені перехотілося.

Не минуло й трьох місяців з того часу, аж у наше місто прийшло розпорядження, щоб громада протягом двадцяти чотирьох годин відправила мене до комен­датури.

— Ти дезертир, — сказав мені капітан, до якого при­вів мене солдат.

Я розповів йому все, як було і що сталося, коли я приходив до коменданта.

— Гаразд, іди, — розберемося.

Я пішов.

Щойно я повернувся у своє місто, як приходить ви­клик з якоїсь іншої комендатури. Кличуть мене до себе, щоб я негайно з’явився до своєї комендатури, бо я, виявляється, потрапив у їхні списки.

Пішов я до своєї комендатури й кажу, що мене ви­кликають в М-ську комендатуру, аби повідомити, що я повинен з’явитися до вас.

— Так чого ж ти прийшов сюди?

— А чого я піду до них, коли вони все одно пере­правляють мене сюди… — і став доводити, як неро­зумно було б іти до тамтешньої комендатури.

— Ти прийшов тут пояснювати?! Так не можна; порядок є порядок!..

Що робити? Мусив я плентати з К. до М., аби там мені повідомили, що я маю прибути до К.

З’явився я до тамтешньої комендатури.

Знову — накази, тупіт ніг, «слухаюсь!» — і врешті мені сказали, що мене ніхто не викликав…

Повернувся я додому. Щойно зітхнув полегшено, як знову приходить виклик із М., а в ньому написано, що це вже повторний виклик і що в разі неявки у виз­начений час мене буде доставлено під конвоєм і по­карано.

Помчав я щодуху. Вручили повістку.

Ось так я потрапив до казарми й відслужив дворіч­ний строк.

Минуло з того часу п’ять років. Я вже майже за­був про свою службу у війську.

Одного дня мене викликали в громадську управу.

Зайшов туди, а там лежить ціла купа паперів з комендатури. Попідшивано, поприколювано все один до одного — зібралось аж дві товстелезні папки.

— Мені наказано відправити вас до комендатури, — сказав староста.

— Знову?! — зойкнув я від здивування.

Узяв я ці папери. На них тисячі підписів, резолю­цій, пояснень, звинувачень, відповідей, печаток цер­ковних, поліцейських, повітових, шкільних, громад­ських і ще хтозна-яких. Переглядаю і бачу: офіційно встановлено, що я живий, і мені наказується негайно з’явитися для проходження обов’язкового строку вій­ськової служби.

Advertisements

Ознаке:, , , , , , , , , , , , , , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се / Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се / Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се / Промени )

Google+ photo

Коментаришет користећи свој Google+ налог. Одјавите се / Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: