Мисливські нотатки (2/4)

(Попередня частина)

II

У старших класах гімназії батько вже дозволяв мені брати рушницю, але тепер я мусив ховатися з нею від учителів. Коли я схотів у свято з товаришами піти на полювання, то ми кілька днів перед тим до­мовлялися, як пронести рушниці через містечко, щоб ніхто їх у нас не помітив, ніби ми чинили якийсь жахливий злочин. Зійшлися на тому, що стволи руш­ниць позапихали в холоші штанів, від чого одна нога в кожного з нас, коли ми йшли, була ніби закоцюбла, а приклади поховали під піджаки. Щойно світало. На вулиці ані живої душі, тільки ми тихо скрадаємося, озираючись, чи де лихий не несе вчителя латинської мови. А той учитель якраз любив ловити, хто курить, хто йде до шинку, хто на полювання, і в цьому так натренувався, що ми навіть удома, перш ніж запалити цигарку, заглядали під ліжко та по всіх закутках, щоб він часом зненацька не вискочив звідти й не крикнув своє застрашливе:

— Моє шанування, синку!.. Тиха вода береги рве!

А кому вже він згадав тиху воду, тому більше від одиниці не світило. Через те і я, як усі, мусив дуже пильно стерегтися лихозвісної тихої води.

Так, зі страхом, без гуку, тягнучи одну ногу, ми йшли через містечко, оглядалися на всі боки і, як за­хист перед небезпекою, несли в руках латинську гра­матику та записи із славетними винятками з третьої відміни. Як тільки хтось зустрічався нам і ми мали бодай найменшу підозру, що він знайомий того вчи­теля, одразу про всяк випадок розкривали записи й починали вголос читати винятки.

Для певності ми так проходили майже повз кожного стрічного.

Коли таким чином ми пройшли щасливо через містеч­ко й дісталися до поля, то відчули, ніби у нас з плечей звалився величезний тягар. У полі ми порозстібалися, витягли рушниці, почіпляли їх на плечі й пішли далі весело, з піснею.

Бредемо, куди очі дивляться, куримо, не ховаючись і досхочу, хизуємося рушницями, стріляємо раз по раз у шпаків, у дроздів, у сороченят, у горобців, у най­меншу пташину божу, а рушниці набиваємо, як на вовків, тому коли й поцілимо в якусь нещасну пташ­ку, від неї нічого не лишається.

Усе-то так, але повертатись увечері було погано, бо вранці, коли ми йшли, то всі спали, а тепер — повно людей на вулицях, не сплять. Коли ми підійшли до міста, нам не на жарт зробилося страшно, мовби у во­рожий окоп мали стрибати. Знову позапихали стволи в холоші, по них затягнули ремені, а приклади при­крили піджаками. Ідемо з латинською граматикою в руках, і як тільки хто подивиться на нас, ноги нам так і підкошуються від страху, так і чекаємо, що ось-ось запитають: «А куди це ви ходили з рушницями?»

Раптом перед нами виринув той страшний учитель.

— Моє вам шанування! — озвався він, і ми поски­дали шапки. — Замість того, щоб учитися, валандає­теся без діла! — зарепетував він так, що аж люди по­чали збиратися довкола нас.

«Буде мені тиха вода!» — подумав я перелякано й пробелькотів:

— Ми ходили в поле, пане вчителю, вчили латин­ську мову.

Показав йому книжку й записи, а він, переможений і присоромлений, тільки й пробурмотів:

— Добре, діти, добре, так і трудіться! На добраніч!

І пішов собі далі. А нам зробилося так легко на душі, ніби ми від видимої смерті врятувалися.

Тому після випускних екзаменів для мене не було більшого щастя, як відкрито, серед білого дня пройтися містом з рушницею на плечі, та ще й з мисливським собакою, і, уявіть собі, без будь-яких винятків із тре­тьої відміни, зовсім як вільний громадянин.

Так воно й було. Другого дня після останнього екза­мену, щойно ми одержали атестати зрілості, нас троє зібралося на полювання. На вулицях повно людей, а ми відкрито, нікого не боячись, ідемо з рушницями, з ягдташами, ведемо мисливських собак на повідках і переможно дивимося. Аж прикро було мені, що ніхто на нас не звертає уваги й не запитує: «А куди ви з тими рушницями?»

Навіть ніде, ніби на зло, не видно було вчителя латинської мови, хоч ми навмисне сиділи під корчмою навпроти його дому і, як мисливці, пили каву, домов­лялися, у який бік подамося, і це все робили не поспі­шаючи, з цигарками в зубах.

Вулицею проходили молодші школярі й заздрісно дивилися на нас, ніби ми вже досягли раю, здійснили найзаповітніші людські мрії.

А в нас мало серце грудей не розіпре від гордощів.

Нам уже, власне кажучи, не дуже й хотілося йти на те полювання, для нас головне було тинятися по місту з рушницями та запаленими цигарками в зубах.

Літо після закінчення гімназії я провів у селі коло батьків.

Ніколи я не відчував такого задоволення, як тоді. Ще кілька днів тому тремтів, ночами не спав, голова була наче свинцем налита; іду вулицею і заздрю кож­ному, у кого нема екзаменів. Заздрив навіть псові гос­подаря, в якого я жив. Я невиспаний, напівсонний, мене морозом обсипає від думки: «А якщо не скла­ду?» — і ще мушу вчити хтозна-скільки, а пес роз­лігся в затінку під горіхом і спить собі спокійнісінько. Заторохкотить який віз, а він лише поведе почервоні­лими очима по вулиці й навіть не гавкне, тільки за­стогне від задоволення, потягнеться й знову заплющить очі. Коли ж йому це набридне, він устане, почеше лапою загривок, побіжить до корита з водою, нахлеб­четься досхочу по-собачому і вернеться назад у заті­нок. Соромно, але мушу признатися, що в ці хвилини я з радістю став би Лиском, аби тільки позбутися тої плутанини всіх предметів у голові і страху в серці. А в голові без порядку і зв’язку метлялися всі мож­ливі світові дива: римські папи, Цезареві коні, квад­ратні корені, торічеллієві пустоти, і каміння всього світу, і всілякі тварини, і різні цезури, і що їла по­кійна Гундуличева[1] тітка. Усе перемішалося: і камін­ня, і історичні особи, і хімічні формули, і комахи, і навіть зірки. Здавалося мені, що всі люди, які тільки були на світі, зібралися в моїй голові на ярмарок та попритягали з собою всі можливі речі, поприводили всіх тварин, і все те лиш метушиться та гуде.

Так було ще кілька днів тому, а зараз, після екза­менів, усе те наче віником виметено. Закінчився ярма­рок, ущух гармидер, усе розбрелося на свої місця, і я відчув себе неймовірно щасливим, як ніколи досі, що можу спокійно спати, вставати, коли захочу, не думати за сніданком, коли правив Карл Великий і де с поклади серпентину, як розмножуються польові миші і через скільки часу ми почули б на землі звук, якби сьогодні вистрілили з гармати на Сонці, або коли при­була б до нас тітка в гості, якби, скажімо, вчора точно в полудень виїхала швидким пасажирським по­їздом з Марса. Зараз цього нічого в голові нема, по­чуваю себе нормально, бачу речі такими, які вони є. І соромно мені стає, коли пригадую, як розмовляв одного разу з матір’ю за обідом, коли вона приїхала до мене під час екзаменів.

Вона їсть, а я воджу ложкою по тарілці й думаю.

— Їж, сину, золотко моє!

Я мовчу, щоб не переплутати думок.

— Їж, дурнику, не забивай собі голову хтозна-чим. Що буде, те буде. Бодай вони пропали, ті науки!

Я підніс ложку до рота і, втупившись у вікно, так і застиг, захоплений якоюсь думкою.

— Їж, сину, щоб ті всі книги згоріли! Аби тільки ти, голубе мій, був здоровий!.. Їж, золотко моє, а то висох на тріску за тою проклятою наукою! Їж, не думай ні про що, коли мама з тобою.

— Зачекайте, я саме думаю.

— Та що ти все думаєш, сину, скажи своїй мамі, не крийся від мене. Я тобі допоможу.

— Я думаю, мамо, якби ти була на Місяці, а я тут, і ти сьогодні вирушила поїздом до мене, то коли б ти приїхала?

Мати спочатку перехрестилася, а потім заплакала. По її зморшкуватому обличчю покотилися сльози, очи­ма, повними благання, страху й розпачу, подивилася на мене, схопила за голову й поцілувала в чоло.

— Кидай усе… усе, си… си… и… ну, і ї-їдь-мо звідси!..

Я теж заплакав.

Ось до чого довела мене наука та страх перед екза­менами, тим більш приємним було для мене тихе життя, безхмарний відпочинок, повна воля.

Але не буду затягувати розповідь, бо ви, читачі, мені скажете: «Не випробовуй, чоловіче, нашого терпіння і не муч нас тими нісенітницями: краще, якщо вмієш, розповідай просте, з чого почав!»

Правду скажете. Отже, вся суть у тому, що я став вільною, незалежною людиною — я міг курити, сидіти в корчмі, і, що найприємніше, відкрито носити руш­ницю, й не боятися вчителя латинської мови.

(Наступна частина)

[1] Іван Гундулич (1589—1638) — сербський поет з Дубровнику, автор поеми «Осман», у якій прославляється пе­ремога українського і польського народів над турками в Хотинській битві 1621 року.

Advertisements

Ознаке:, , , , , , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се / Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се / Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се / Промени )

Google+ photo

Коментаришет користећи свој Google+ налог. Одјавите се / Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: