Мисливські нотатки (3/4)

(Попередня частина)

III

У будень я мусив сам іти на полювання, бо саме в цю пору, після Петра, починався час найбільшої роботи в полі, який тривав аж до пізньої осені.

Устав я вдосвіта. Був уже на пагорбі в лісі, коли схід почервонів, із землі наче знялася — легко, нечутно —темна нічна запона, а замість неї розлився ніжний рум’янець. Лагідно всміхнулася зоря зі сходу, і від тої чарівної усмішки все стрепенулось і попливло у щасті й розкошах. Я відчув, як радість перехлюп­нула через трави, квіти, дерева, через усе, що я бачив. Якась урочиста тиша, незмірний спокій. У таку хви­лину в душі відчувається втіха й захоплення, бо та усмішка ранкової зорі, яка щедро заливає щастям увесь світ, це не просто усмішка смертної істоти, ви­кликана минущою радістю, це тріумф безсмертної природи, вічності. Тільки пташки, малі невинні ство­ріння, вітають своєю милою піснею цю радість, але їхній спів не порушує незмірного спокою природи, а навпаки — робить його ще чарівнішим.

Сидів я так на поваленому дубі, якого буря вирвала ледь не з корінням, вбирав очима навколишню красу і глибоко вдихав свіже ранкове повітря, майже за­бувши, чого я сюди прийшов. Навколо мене було повно пернатої дичини. Туркотіли голуби, воркували гор­лиці, стукали дятли, оглядаючи кору високих дубів, били сильно дзьобами в суху деревину, і вона відлу­нювала чистим, приємним звуком. І на мого собаку, видно, найшов, як і на мене, ліричний настрій. Пес примостився біля моїх ніг і глибоко задумався. Але ця ніжна замрія в нього скоро пройшла. Він раптом шугнув, наче вжалений, у ліс і загавкав, аж луна по­котилася ярами. Я глянув услід йому: перед ним тікала на дерево білка. Собака, добігши до дерева, почав стрибати, скавчати, а білка напружила хвіст, озир­нулася злякано, перебираючи передніми лапками, і раптом стрибнула, розпустивши хвіст, та й, ніби на крилах, перелетіла на друге, найближче дерево, а далі — на третє, четверте, поки не опинилася на високому дубі. Собака, як шалений, кинувся за нею, не спускаючи її з ока. Я схопив рушницю і собі по­біг за ними. А білка то на землю, то на дерево, то з дерева на дерево, де густіший ліс, а ми за нею, поки не вигнали її в поле, і вже тут вона дременула на самотнє дерево і так причаїлася між віттям, що я пів­години видивлявся, поки не помітив її. Підняв руш­ницю, прицілився. Гримнув постріл — вона й не по­ворухнулася, а собака так і погнав лісом. Я вистрілив удруге, і вона впала на землю. Собака загарчав од радості й кинувся до неї.

— Убив? — почув я за собою знайомий Марків го­лос. Той Марко бідак із бідаків, а служить він у за­можного селянина Николи — доглядає худобу та пра­цює в полі. У Николи він із самого дитинства і так уже прижився там, що його в сім’ї мають за свого.

— Убив! — сказав я гордо, дивлячись, як він пере­стрибує через вориння із своєї ниви.

— А їх тут повно. Геть усі горіхи повизбирували!.. Хоч би ж їхнє м’ясо їсти можна було, такі вони вго­довані, мов гарбузи… Але тоді отих білок і не зна­йшов би ніде, навіть коли б платив за кожну як за найкраще порося!

Говорив так Марко, йдучи до мене, а коли підійшов уже й зовсім близько, то привітався:

— Доброго ранку!

— Доброго ранку. Що так рано?

— А ти? Ще не світало, як устав, еге ж?

— Люблю на зорю дивитися, та й полювати вранці краще.

— Чоловіче, кинь ту зорю, бог із нею, краще спи, коли спиться. На зорі найсолодший сон. Та й що тут дивитися: світає — і годі. А та зоря добре мені взнаки далася: тільки зоря — й за мотику, за серп, за кирку; ніякого мені добра від неї.

— Звик ти, тому воно тобі все звичайне, і якщо нічого більше, то хоч здоров’я маєш від лісу, від цього свіжого ранку.

— Здоров’я?.. Ех, брате, яке там здоров’я! Гну спину від зорі до зорі, тисячі потів зрошує мене, а ляжу спати — кожна кісточка болить. Яке там здоров’я?.. Але мушу бути здоровий, навіть коли нездужаю. Не має хлібороб часу ні на спочинок, ні на хворості. Тіпає мене, бува, пропасниця, ледве на ногах три­маюся, але мушу йти на ниву.

Я сів на низенький пеньок, собака ліг коло мене й поклав голову на простягнуті передні лапи. Марко присів навпочіпки. Я дістав коробку з тютюном і скру­тив цигарку. Марко потер долоні й глянув на тютюн.

— Куриш? — запитав я.

— Та курю на своє безголів’я, і що дорожчий тютюн, то більше курити хочеться. Коли тютюн був розсип­ний, то якось не кортіло. Пробував потроху, але душа не приймала його. А це, коли з’явилися ті злощасні пакети, то вже не курю, а їм його, як хліб, прости господи.

Я простягнув йому коробку.

Він обдивився її з усіх боків і поклав на землю біля себе. Потер порепані долоні, розправив вуса й тільки після цього урочисто, поважно взяв коробку. Відкрив її, дістав книжечку паперу і, знову поклавши коробку біля себе, почав дмухати на книжечку, щоб відділити від неї один аркушик. Дмухав довго, мені аж набрид­ло дивитися. Нарешті аркушик відділився. Марко взяв його й приліпив ріжечком до нижньої губи, змочивши її перед тим язиком. Папірець тріпотів на вітрі, а він старанно склав книжечку, порівняв аркушики, щоб усе було, як раніше, й поклав її у поділ грубої со­рочки. Потім знову потер долоні і взяв коробку. Од­ною рукою тримав за один край відкритої коробки, а пальцем другої постукав по другому. Після цього грубший тютюн згорнув пальцями й нахилив коробку так, що вся потерть зсипалася під один бік. Коли з тим упорався, поклав коробку в поділ і двома дебелими, шкарубкими пальцями став захоплювати тютюнову потеруху й сипати собі в долоню лівої руки. Це робив так поважно, спокійно й неквапно, що за цей час я скрутив би й викурив щонайменш дві цигарки. Коли набрав тютюну, скільки потрібно було на цигарку, ліву руку з куривом затис у кулак, а правою закрив ко­робку, щоб ненароком не розсипався тютюн.

— Дорогий, напевне, бо жовтіє, наче дукат? — запи­тав він, маючи на гадці тютюн, і, не чекаючи відпо­віді, наче це його мало обходило, став хукати в кулак із куривом.

— Навіщо хукаєш?

— А так уже ми навчені; в такий спосіб тютюн відвологає, і менше його йде на цигарку. Вона довше чадіє. А сухий тютюн швидко згоряє.

Хукання тривало довго, і коли Марко розтулив спіт­нілий кулак, тютюн у ньому був уже не вологий, а мокрий. Він струсив куриво у папір, але до спітнілої долоні поприлипало багато кришок, тому папір із тю­тюном Марко поклав на коробку, що лежала в нього у подолі, і став поволі й терпляче визбирувати одну за одною кришки й кидати на папір. Коли й це закін­чив, мимохідь розповідаючи, як то погано, що давно немає дощу, він знову потер долоні, взяв папір з тю­тюном, поклав на коліно й заходився скручувати цигарку з такою старанністю, з якою лікар проводить якусь відповідальну операцію. Загорнув тютюн, допо­магаючи й коліном, послинив край папірця, заліпив його і зверху ще раз провів язиком. Папір з обох кін­ців позакручував, щоб не висипався тютюн, і тоді по­дивився на цигарку, як задоволений художник диви­ться на витвір своїх рук, що після мук та довгої праці нарешті набув викінченої форми. Готову цигарку за­сунув за вухо, після цього взяв коробку, відчинив її обережно, поправив ще раз аркушики паперу й по­клав книжечку назад у коробку, визбирав з подола кришки тютюну і теж струсив у коробку, нарешті за­чинив її і простягнув мені зі словами:

— Гарна в тебе коробка!

Я простяг йому запальничку. Марко довго відмов­лявся припалювати від неї, але я врешті умовив його. Він обережно прикурив, глибоко затягнувся й поди­вився на цигарку, скільки її згоріло, як голодна лю­дина дивиться на скибку хліба в руці.

З цигаркою Марко став балакучіший.

— От яке воно! Візьмеш зілля, загорнеш отак у па­пір і палиш. А кажуть, ніби шкодить на груди. І хто таке вигадав, цікавий я знати?

Поки я думав, що йому відповісти, Марко провадив далі:

— Міркую собі, як то воно є! От худоба, собаки та інші створіння не курять, бо їхній склад інакший, а людина і курить, і п’є, і всяке робить. Іду я торік виноградником з моїм собакою, виноград тільки до­зрівати почав. Я рву його і їм, а собака й скуштувати не хоче: не достиглий. Я дивлюся і думаю: прости мені, господи, худоба часом бува розумніша за лю­дину. Ото зберемося біля казана, коли хтось ракію жене, та й понапиваємося так, що, вбий мене хрест, один одного не бачимо, а худоба — ні! Поїсть, на­п’ється води й лягає спати, по-людському твереза. Я ось тут, коло загону, як нап’юся десь ракії, то ти мене до Крагуєвця можеш занести — не почую, а со­баки тверезі, вартують і мене, і загін.

— Та це ж не кожного дня таке! — озвався я, не знаючи, що йому казати.

— Завжди п’ють, тільки в будень воно з потом ви­ходить, і людина не п’яніє. Але на іменинах чи десь іще або як ракію женуть, то побачив би ти, як ото засядуть коло сулії і склянка по колу йде від рук до рук. Якось отой сердега Леко зібрався собі вранці до Крагуєвця, і треба ж було, щоб нечиста сила навернула його до казана. А його казан стояв у слив­няку. Завернув на хвилину, а там уже, як воно завжди буває, ще вдосвіта зібралося чоловік десять. Знаєш, ідуть один до одного, не питаючись і не чекаючи, поки покличуть, а йдуть, мов на толоку. Повмощуються так один коло одного та й дудлять ракію. Присів до ка­зана й Леко і так, мало-помалу, досидівся до темної ночі. Забув і торбу зняти з плеча, мовляв, ще трохи — та й піду. Коли вже смеркло, він підвівся й, заточую­чись, подався із сливняка. Ніхто його не спитав, куди він іде. Гадаємо, повернеться. А він надумав-таки до Крагуєвця. Він сам потім про це розповідав. «Пі­шов, — каже, — я до Крагуєвця і гадки не маю, що вже смеркло. Вийшов із сливняка, а мною так і хитає, хміль ударив у голову! Сливняк великий, обгородже­ний плотом, а я тримаюся за пліт і плентаю собі. Падаю, заточуюсь, але пліт помагає триматися на ногах. Іду, іду, цілу ніч іду. А того Крагуєвця все нема й нема. Я вже й дивуюся, де він подівся. Адже цілу ніч не спочиваючи йду, а ніяк не можу дістатися до нього. Знесилився і від хмелю, і від утоми, ледве очі дивляться. Починає світлішати на сході, півні кукурікають, тріпочуть крилами кури — із сідал злі­тають. Розглядаюся, а голова аж тріщить від ракії, і все бачу, ніби в тумані. Чую, десь рипнули хатні двері. «Отут, думаю, й попрошуся на ніч, переночую, а там що бог дасть». Я гадав, що збився з дороги та й заблукав десь аж у белградський округ. Гукнув я щосили: «Гей, господарю!» — «Гей», — озвався голос. «Прошу тебе, господарю, пусти переночувати. Подорожанин я, іду здалека і збився з дороги, а тут не знаю нікого і не знаю, де корчма». — «Звідки ти?» — «Аж із Крагуєвецького округу, із Шумадії, господарю!» — і назвав село. «Ой лишенько моє, то заходь до хати, бог би тебе скарав! Кажеш, далеко? Таж ти далі свого плота й не відійшов». Я впізнав голос своєї жінки і відразу протверезився, наче тої ракії у мене й у роті не було».

Чимало всякої всячини нарозказував мені Марко, а наприкінці розповів, як ще довго люди сміялися з того Лекового ходіння довкола свого плота.

Ми помовчали.

— Треба йти до худоби, — мовив Марко сам до себе, попрощався й пішов.

Довго я ще сидів сам, зачарований красою свіжого ранку серед мальовничої лісової природи, а потім стрімчастою вузькою стежкою повернувся додому.

(Наступна частина)

Advertisements

Ознаке:, , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се / Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се / Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се / Промени )

Google+ photo

Коментаришет користећи свој Google+ налог. Одјавите се / Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: