Проводир (1/3)

— Брати і друзі, я слухав, що ви говорили, а тепер, прошу вас, послухайте мене. Усі наші наради й роз­мови нічого не варті, поки ми тут, у цьому неплід­ному краї. На цьому піску й камінні не родило в до­щові роки, то чого можна сподіватися за такої по­сухи, якої, мабуть, ніхто й не пам’ятає? Доки ми будемо збиратися й говорити даремно? Худоба гине без паші, скоро й діти почнуть умирати, і ми самі. Треба якось рятуватися. Найрозумніше буде покинути цей неплідний край і пошукати в білому світі кращої й родючішої землі, бо далі так жити не можна.

Так говорив колись на одних зборах знеможеним голосом котрийсь із жителів якогось убогого краю. Де й коли це було — те, гадаю, не обходить ні вас, ні мене. Головне, щоб ви мені повірили, що таке було десь, колись, у якомусь краї, — і цього досить. Прав­ду кажучи, мені якийсь час навіть здавалося, ніби все це я сам вигадав, але поволі я позбувся цієї хибної думки й тепер непохитно вірю, що все, про що зараз розповідатиму, було і мусило десь, колись бути і що я ніколи й ні за яких обставин цього не вигадував.

Слухачі, бліді й стомлені, з тупими, каламутними, майже знетямленими поглядами, з опущеними ру­ками, враз ожили, зачувши ці мудрі слова. Всяк уже уявляв себе в якомусь казковому, райському краю, де виснажлива, тяжка праця обертається багатим уро­жаєм.

— Так, так!.. — зашелестіли охлялі голоси з усіх боків.

— А чи-и бли-и-изько ту-уди? — ледь чутно проше­потів хтось із кутка.

— Брати! — почав інший трохи сильнішим голо­сом. — Ми повинні прислухатися до цієї поради, бо нам уже дійшло до краю. Працювали, мучились — і все марно. Відривали від рота, сіяли, але пройшла злива і знесла й насіння, і землю з тих круч, зали­шився тільки голий камінь. То невже й далі тяжко працюватимемо тут з ранку й до ночі, а будемо все голодні і спраглі, голі та босі?.. Ні, ми повинні зна­йти кращу, родючішу землю, де наша гірка праця приноситиме нам щедрі плоди.

— Ходімо, негайно ходімо, бо тут життя нема! — прокотився гомін, і громада рушила навмання, не вибираючи дороги.

— Стійте, брати, куди ви? — знову озвався перший промовець. — Треба тікати звідси, але не так. Ми по­винні знати, куди нам іти, інакше замість того, щоб урятуватися, можемо наскочити ще на гірше лихо. Я пропоную обрати ватажка, якого всі ми будемо слу­хатись і який поведе нас справжньою, найкращою й найкоротшою дорогою.

— Давайте оберемо, зараз же, негайно! — почулося з усіх боків.

І відразу спалахнули суперечки, зчинився гамір. Кожен говорив, і ніхто нікого не слухав і не міг чути. По’ум поділилися на групки; у кожній про щось шепочуться, а далі й групки розпалися, по двоє поста­вали, один одного руками хапають, смикають за рукави, один одному затуляють рота, щось кричать, доводять. Знову збіглися всі докупи, і знову загово­рили всі разом.

— Брати! — вирізнився раптом один сильніший го­лос і перекрив інші хрипкі та глухі голоси. — Так ми ні до чого не домовимося. Усі говорять, а ніхто не слухає. Оберімо ватажка! Але кого з-поміж нас ми можемо обрати? Хто бував у світі, кому відомі до­роги? Ми всі добре знаємо один одного, і я перший зі своїми дітьми не довірився б нікому з присутніх тут. Проте скажіть мені: хто знає он того мандрів­ника, що від самого ранку сидить у холодку край дороги?

Запала тиша, всі повернулися до незнайомця й стали його міряти поглядами з голови до п’ят.

Цей чоловік, середніх років, з насупленим облич­чям, — зрештою, за довгим волоссям та бородою його обличчя майже не було видно, — сидів мовчки, як і перше, і якось замислено стукав товстим ціпком об землю.

— Учора вдень я бачив його з хлопчиком. Тримаю­чись за руки, вони йшли вулицею. Увечері хлопець подався кудись у село, а цей лишився сам.

— Облиш, брате, ті подробиці, не гаймо часу. Хто б він не був, а, видно, мандрує здалеку, адже ми його вперше бачимо, то, мабуть, він добре знає найкоротшу й найлегшу дорогу і зможе повести нас. Наскільки я можу судити, він дуже розумний чоло­вік, бо весь час мовчить і думає. Інший, пустобрех, уже досі десять разів устряв би в наші справи або почав би з ким-небудь розмову, а він сидить он уже стільки часу, сам-самісінький, і анітелень.

— Мовчить чоловік, отже, розмірковує про щось. Нема сумніву: він дуже розумна людина, — погоди­лися й інші і знову стали розглядати чужинця, при цьому кожен відкривав у ньому та його зовнішності якусь виняткову рису, якийсь доказ його надзвичай­ної мудрості.

Не довго сперечаючись, усі погодилися просити цього подорожнього, — що його, як вони казали, сам бог послав, аби він повів їх у світ шукати кращої та родючішої землі, — щоб він був їм за проводиря, а вони його беззастережно слухатимуться й робити­муть усе, що він накаже.

Вибрали з-поміж себе десятьох, які мали підійти до чужинця й викласти йому прохання зборів та розпо­вісти про своє скрутне становище і вблагати його, щоб верховодив ними.

Пішли ці десять, уклонилися низько мудрому чу­жинцеві, і один з них став говорити про неплідну землю їхнього краю, про посушливі роки, про лихо, яке спіткало їх, і закінчив так:

— Це нас змушує покинути свій край і свої до­мівки й податися у світ, чи не знайдемо де кращого місця для життя. І саме тепер, коли ми дійшли до такої щасливої думки, бог зглянувся над нами й по­слав нам тебе, мудрий і доброчесний чужинцю, аби ти повів нас і врятував од неминучої загибелі. І ми від імені всіх жителів цього краю просимо тебе бути нашим проводирем — куди ти, туди й ми за тобою. Ти знаєш дороги, ти, звісно, й народився в щасливі­шому й кращому краї. Ми будемо слухатися тебе й виконувати всі твої накази. Тож чи хочеш, мудрий чужинцю, врятувати стільки душ від смерті, чи погоджуєшся бути нашим проводирем?

Мудрий чужинець, доки тривала ця зворушлива промова, ні разу не підвів голови. Він увесь час за­лишався в тому самому положенні, в якому його за­стали посланці: голова понурена, сам мовчить, насуплений, стукає ціпком об землю й думає. Коли ті скін­чили, він, не змінюючи пози, коротко й поважно про­цідив крізь зуби:

— Погоджуюсь!

— Отже, можемо йти за тобою на пошуки кращої землі?

— Можете! — так само відповів чужинець, не підво­дячи голови.

Усі незмірно зраділи й уклінно подякували йому, але мудрець на те не зронив ані слова.

Посланці розповіли зборам про щасливе завершення своєї місії й додали, що тільки тепер збагнули, який великий розум у цієї людини.

— Хоч би тобі ворухнувся, хоч би голову підвів, щоб подивитися, хто звертається до нього. Тільки мо­вчить і думає; на всі наші благання й подяки відпо­вів лише двома словами.

— Справжній мудрець!.. Рідкісний розум! — загу­кали радісно з усіх боків, твердячи, що сам бог по­слав його, наче ангела з неба, щоб він їх вивів із цього пекла. Кожен був твердо переконаний, що з та­ким проводирем вони ніде не пропадуть, і ніщо не змогло б похитнути цієї їхньої віри.

Тут же на зборах було ухвалено, що в дорогу виру­шають завтра вдосвіта.

(Наступна частина)

Advertisements

Ознаке:, , , , , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се / Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се / Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се / Промени )

Google+ photo

Коментаришет користећи свој Google+ налог. Одјавите се / Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: