Archive | Реализам RSS for this section

Чудан човек

Враћао сам се доцне из града. Ваздух влажан, тежак, а пут раскаљан. Ветар хуји кроз оголелу шуму што је с обе стране пута. Вече тихо и дивна месечина, те одблескују барице овде-онде где је вода застала и види се пара што се сумпорно подиже с влажне земље у хладан ваздух. Коњ иде ’одом и ја удубљен у неке чудне мисли, што човека обузму у овак’е ноћи и слушам оно монотоно пљескање коњских ногу по блату. Падне сувар с висока ’раста или шушне што крај пута а коњ фркне на нос и презне у страну, те се и моје мисли за часак прекину. Путовао сам тако читав час и нигде живе душе да видим, те ме и нехотично почеше освајати и досада и страх; све оне страшне приче, што сам их још у своме детињству слушао, почеше се ми се врсти по глави. Наједаред коњ учуљи уши, подиже главу окренув је левој страни пута и фркну на нос. Погледам на ту страну и у залатку од једног великог ’раста назрех људску прилику повијену земљи као да нешто копа. Би ми непријатно, те изненађен викнух:

– Ко је?

– Ја сам – одазва се промукао, ’рапав мушки глас.

– Ја сам Вељко из Светлића, зар ти мене не познајеш? Ја сам те виђао, кад си долазио лане нашој цркви.

– Хоћеш и ти кући?

– Па можемо у друштву, а ја знаш волим некако сам! – одговори он и приђе ближе мени.

Био је човек омалена раста и несразмерно велике главе према висини тела, а тако исто му горњи део тела беше јаче развијен према ногама. На плећима му гуњ, а доле само гаће и кошуља. У руци је држао нешто што бејаше пушка или каква батина.

– А што волиш сам?

– Па, тако, знаш, волим, некако ми… ’нако… како да ти кажем… знаш… – поче он испрекидано и одједном прекиде и заћута.

Последње речи је изговорио чудним трепетом у гласу од кога се ја стресох од неког нејасног страха.

Заћутах и ја; корачао је и он крај мога коња и ћутао погледајући ме с часа на час. Тако је трајало неколико минута. Ветар хуји голим грањем, чује се тупо пљескање коњских ногу који се покаткад оплиза или презне од каквог шушња. Мене све више и више поче обузимати немир душевни, те чисто страшљиво упитах свог чудног сапутника још једном:

– А како то да ти волиш сам?

Он застаде, а и коњ застаде инстинктивно.

– Па, ’нако… некако ми боље… Сакријем се негде па гледам како људи пролазе, а мене не види нико, а ја сваког видим. Баш кад би’ хтео могао би’ убити човека из ове шуме па да ме нико не ухвати.

Ја ободох коња да убрза, а осећах како ми срце поче јаче ударати.

Коњ се клиза по каљаву путу и тешко вади ноге из блата, те не одмиче брзо, а мој сапутник иде уз коња и граби да не измакнем.

Не смедох га ништа упитати, а непрестано осећах потребу да треба нешто да га упитам.

– Чуо сам ја коњски топот издалека, па се сакрих да видим ко иде.

– А што се кријеш?

– Тако ме нешто вуче да се сакријем и знаш… баш… како би’ ти рекао? … – и он опет прекиде реч.

– Ја ћу да журим, – рекох му после краће паузе – а ти ћеш пешке лагано.

Он се насмеја тупо, сурово, као кад гавран гракне и тај чудан смех страшно забруја у мојим ушима, нарочито што бејах у тако мочарној ноћи на пусту путу.

– Ти се плашиш? – упита ме он изненадно.

– Па, – заустих…

– Плашиш се, плашиш. Од мене се сви у селу плаше. Никог нисам пипнуо, ал’ тако се нешто плаше од мене… А ја, знаш, идем ’вако сам…

Ућута читава два минута.

– Веле неки, страшно гледам, крваво чисто, а знаш и отац ми је стрељан као разбојник, па… – он опет прекиде реченицу и додаде нагло.

– Гледао сам једном из кукуруза како пролазе путом копачи, па све иду у ред један по један, па нешто мислим: вала кад се плаше могао би’ их снизати једног по једног као голубове… Мој брат је мек, мек, миран као буба, а ја сам, знаш… Оженио сам се, па ми жена добра, а деца љута ка’ ја ’вако… Е, ето, сад ми све крв… крв пред очима…

Ја се стресох и таман ми сену кроз главу да ободем коња и у галопу побегнем од мог лудог сапутника, док он одједном не подиже руке и гласом страшним викну:

– Научи ме шта ћу! … Никог не питам… Идем цркви те… Ето, ево, све ми крв пред очима, крв, па да ми је да убијем неког, ког стигнем… казуј ми…. Није ми свакад, али ми дође тако по некад… казуј ми…

Ја сам већ јурио далеко од њега у галопу и чујем за дуго кроз суморну ноћ његов страшан глас:

– Стооооој! … – а за њим онај грозан смех што личи на глас гаврана.

Кад сам то причао сељацима рекоше ми само:

– А, Веља! … Опак је, ал’ није ништа зло учинио, но му долази тако некад неко лудило, па ’оће да убије, и онда бежи куд знаш. Нико с њим и не сме да иде.

Није прошло ни месец дана, а причају ми да је Вељко убио жену и да су код суда констатовали да је то учинио у наступу лудила.

5. нов. 1899. год.
Београд

Убио му полет – цртица из Београда

Млад један уметник, који мисли да га је само провиђење створило за бину, те тврдо верује да има много дара, иако још није избио на површину, али још јаче верује у страшно прозаичан факат да је са врло мало новца. Али није клонуо духом, он има и трећу веру и наду: да ће његов таленат победити и донети му много добра. И, дакле, као човек који се нада, који верује у своју победу, није имао разлога да очајава за своју судбину.

Разуме се да је према тако сјајном изгледу на будућност, увек кицошки одевен. Откуд то, како и на који начин, није лако ни њему одмах рећи, тек главно је да тако мора бити.

Али сем одела, сем госпоцког [sic!] прсника што покрива стомак, мора се имати чега и у стомаку. Живети се мора, па како тако.

Елем, он изабере ме’ану где долазе и већ признати уметници. Поред њих он је сматрао за прву дужност да се допадне ме’анџији и да утре пут кредиту.

Кад је утрошио оно мало парица, прешао је на кредит.

И тада дође отмено, деликатно, с важним и поносним изразом на лицу. Седа за постављен сто, погледа свуд око себе с ретким достојанством, јави се како коме по рангу треба, умотри где ће наслонити руку да не би упрљао рукав, и ако се деси каква трунка од дувана, ’леба или некад чак ничег и нема, он достојанствено мрдне прстом и зовне:

— Келнер! — изговори ту реч тромо, отегнуто, као да би тим тоном рекао: баш сам уморан од крупних, виших уметничких идеја.

Келнер дође.

— Ушчистите мало овде, па ми дајте „шпајскарту“.

Келнер донесе.

Он је узима тромо, немарно као од беде, као да хоће да руча тек обичаја ради, а не што је гладан. Гледа, мршти се, одмахује руком елегантно, као да тиме вели како је тешко изабрати јело за овако нежан стомак.

Најзад процеди кроза зубе као с неком досадом:

— Тхе, најзад… та шта се може… најзад, знате шта? Дајте ми једну порцију пилећег печења!

Тад направи меланхоличан израз лица, притисне десну руку на срце и као болно одахне.

— Супе не? — пита келнер.

— Не.

— Говеђине?

— Не, нипошто! — и опет одахне и уздахне.

Тако је то трајало три-четири дана и млади уметник увек поручује или шницлу телећу или печење од живине, разуме се на кредит.

Ме’анџија већ други дан почео са сумњом да га мерка, ма’не главом кад овај поручи печење, шмркне мало на нос и нешто нечујно прогунђа. Шта ће, човек гледа своју радњу, а не бави се уметничким идеалима.

Али четвртог дана ме’анџији се већ разумевало шта гунђа.

Дошао и сео за сто уметник, са истом оном важном позом, још управо и важнијом него дотле.

— Келнер!

— Молим.

— Рашчистите мало овде и дајте „шпајскарту“.

Келнер баци карту љутито, па се одмах обрте на другу страну и разлеже се његов глас:

— Одма’, молим!

Лупа уметник још два-три пута док се једва келнер обрати њему кисела лица, с неком врстом досаде што му се обраћа.

Уметник бира исто као и пре, па ће тек опет:

— Пилеће печење! — и одма’ мете руку десну на срце и уздахне.

— Хм, пилеће печење! — прогунђа ме’анџија, погледа га, па кад се наново окрете и пође кроз ме’ану додаде:

— На шта ће ово да му испадне, овај брат само печење крка.

Млади уметник поједе једну порцију печења, уздахну опет болно, својски, па ће опет келнеру:

— Молим вас још једну порцију!

— Печења?

— Да.

— Бре, опет печење! — прогунђа газда иза његових леђа, погледа обрнув се неке своје госте за другим столом, слеже раменима и отресе рукама, па додаде:

— Да бог сачува, овај брат само печење, па то ти је!

Затим приђе младом уметнику, који се још нешто тихо објашњавао с келнером, па се умеша и сам:

— Изволите, ако је по вољи један чушпајз.

— Ох — уздахну уметник — не могу, знате, због стомака.

— Има кромпир добар.

Глумац опет болно уздахне и изговори меланхолично:

— Само могу још порцију пилећег печења.

— Хе, печење, печење, само печење да ти дајем. Мислиш ти ја пилиће фаћам на лајм, ја л’ сас мрежу. Ил’ мислиш замке наместим на багрем, па сутра пуно. Нема то тако, него то треба отићи на пијац, па се ту подигне пар по пар, па се проба да л’ су тешки, па се погађа, па се то плати, мој брате, па се то после донесе у кујну, па се пари, па се чупа, па то жена спреми. Ти шта велиш — пилетину. Не фата се то, молим, на лајм! Нестало више, вели ме’анџија с нарочитом иронијом и гледа по осталим гостима.

Млади уметник опет уздахне с руком на срцу и још тужније процеди:

— Онда ћу молити једну телећу шницлу.

— Хм, шницлу? — прогунђа ме’анџија, ману сумњиво главом, окрете се да пође, па се наново обрте уметнику и додаде жучно:

— Телећа шницла! … Па јес’, шницла! … А мени знаш расту шницле у саксији к’о мушкатле, па ги свако јутро пуно наберем.

Затим се обрте, пође келнерају и за свој рачун изговори:

— Не једе кромпир, но пиле и шницлу, к’о да ја пилићи фатам на лајм, а шницле ничу по авлији.

Ето како овај прозаични човек разочарава у животу овог идеалисту и убија му полет и вољу на рад.

„Нови покрет“
18.фебруар 1906. године

Мисливські нотатки (4/4)

(Попередня частина)

IV

Цілий день я провів на полюванні і, коли звечоріло, був далеко від дому, на току свого дядька.

Тік його — у кінці заказника, на розкорчованій ді­лянці край дороги. Тому він особливий. Тут вечірній вітерець шелестить у листі високих дубів, потріскують, падаючи на землю, сухі гіллячки, а весь ліс ніби палас, залитий ніжним рум’яним райським світлом, що його розсипає призахідне сонце. Із заказника, далі від току, чується туркання голубів і воркування гор­лиць, і чим більше тьмяніє захід, тим їхнє воркування стає жвавішим. На дорозі здіймаються хмари пилюки. Пастухи женуть овець і корів додому. Розлягається ревіння і мекання. Верхи на шкапині їде пастушок, без сідла і без повода. Шкапа кошлата, неповоротка, в обротьці, пастуша босе, б’є її ногами, смикає за об­ротьку і лає, а конячина так і тягнеться, щоб скуб­нути мимохідь трави під кущем терну чи зірвати листок з бузини. На току лежить купою непровіяне зерно, а посередині, навколо закопаного стовпця, складено солому; коли зійде місяць, будуть віяти. Не­подалік стоїть віялка, на клені висять мішки. Під ними сидить жінка й годує немовля, а поруч кількарічна дитина вчиться плести капелюха із соломи. У другому кінці, трохи далі в заказнику, дрімають коні, випря­жені з котка, в якому ходили цілий день по розстеле­них снопах; на крупах і по всьому тілі в них біліє засохла сіль. Поряд стоїть віз; коло нього, прив’язані до ярма, спокійно лежать воли, ремигають, іноді той чи інший крутне вбік головою — і тоді зарипить ярмо та дзеленькне мідний дзвіночок, що висить у вола на шиї. Через дорогу поле — з нього повертаються женці; жінки несуть у торбах на коромислах порожні гор­щики та миски, а в декого й дитина за спиною. Дів­чата в білих хустках, з попідтиканими спідницями, з-під яких виглядають білі сорочки з грубого полот­на, ідуть, обнявшись, по двоє. На плечах у них серпи, а вони співають, осяяні криваво-червоним промінням призахідного сонця:

Ой ладо коханий, чи болять тобі рани?

За дівчатами йдуть парубки з перекинутими через плече гунями, з позатиканими за пояс серпами, у со­лом’яних брилях із широкими крисами; мокрі від поту сорочки поприлипали їм до спини, порох осів на об­личчях. Вони відповідають дівчатам, коли ті замо­вкають, густими чоловічими, з якоюсь домішкою болю голосами:

Якби не боліли, то чого б так ятріли?

Старші зупиняються, завертають до дядька, вмощую­ться на траві в заказнику.

Захід поступово гасне, і з першими сутінками в по­вітрі з’являються кажани, перегукуються і спурхують перепели, гучніше туркочуть голуби. Дядько розсті­бає на грудях мокру від поту і потемнілу від пороху та остюків сорочку, яка прилипає йому до тіла. Во­лосся, вуса й борода в нього теж запорошені, а по обличчю стікає піт, змішаний з пилом. Дядько ути­рається краєм широкого рукава полотняної сорочки. Його обвіва вітерець.

— Принесіть-но, діти, сулію.

Принесли сулію, повну ракії.

Він узяв її, розправив сивуваті вуса, витяг затичку з дубового листя, відхлюпнув трохи, перехрестився кілька разів і промовив:

— Допоможи боже й розрадь, допоможи всякому братові й щирому трудареві, селянину, який кормить і черва, й мурашку, і птаха лісового, й чиновника. Ти йому, боже єдиний, пошли сили й підтримай. Будьмо здорові, Милоє! — звернувся він до сусіда.

І той так само перехрестився, відхлюпнув трохи ракії із сулії й сказав:

— Боже допоможи і порадуй та дай нам усякого добра й здоров’я!

Сутінки густішають. Далекі предмети втрачають об­риси, все поволі вкривається темрявою. Вітерець де­далі сильніше повіває й шурхотить у деревах. Ледве бовваніє на току віялка, трохи далі — коні та воли, чується тільки, як коли-не-коли форкне кінь та задзе­ленчить дзвіночок або рипне ярмо.

Запала ніч. На току залишилися два мої двоюрідні брати. Ночуватимуть у соломі. І я залишився з ними. Повечерявши, ми вмостилися в соломі, і вони одразу поснули.

Я ліг горілиць і дивився на зірки, що всіяли темне небо, та слухав таємниче шурхотіння листя. Незаба­ром із-за лісу викотився місяць уповні, поплив зоря­ним небом угору й, розсипавши проміння, посріблив усю околицю. Дорогою торохкотіли навантажені вози, здалеку чулося лопотіння віялок, дзеленькання дзві­ночків на возах і квиління сопілки. І серед цих звуків знялася пісня:

Нічка темна, темна, ще й невидна…

Губиться пісня вдалині і ледве долинає до мене: Я горюю…

І затихає зовсім. Аж раптом їй на зміну гримнула вечорова пісня, могутня й сильна, і стрепенула тишу нічну:

Світи, місяченьку, світи миленькому!

Груди мої сповнилися солодким почуттям. І раптом у яру неподалік від току щось як зарепетує, усе го­лосніше, голосніше, ближче, а тоді почулося шелес­тіння.

У мене по тілу забігали мурашки. Голос — як у тих лісових чудовиськ, про яких стільки розповідають. Усю мою вченість мов корова язиком злизала, і я відчув страх. Штовхнув Лику, що міцно спав біля віене.

Він стрепенувся, послухав і злякано прошепотів:

— То щезник. Їй-богу, він!

Мені похололо під серцем, волосся стало дибом.

— Збудити Гара?

Так звали старшого брата.

— Буди.

Лика поторсав його. Гаро схопився, прислухався.

— Де твоя рушниця? — запитав він мене пошепки.

Я сказав йому. Він узяв рушницю, а нам звелів мовчати й не ворушитися.

Перевірив, чи рушниця заряджена, і тихо, нечутно пішов до лісу. Ми ані пари з уст і щулимося від страху, притулившись один до одного, а чудовисько несамовитим голосом репетує ще сильніше.

Раптом гримнув постріл, покотилася лісом луна, і все затихло. Скоро ми почули кроки, ішов Гаро й щось волочив по землі

— Ось вам щезник! — сказав він, сміючись, і кинув коло нас лисицю…

— Ти ба! Невже це в неї такий страшний голос?

— Я гадав, що ви в школі вчитеся чогось, а ти на­віть не знаєш, як лисиця кричить! — мовив Гаро. — Як­би мені стільки дукатів, скільки я їх забив, то був би я багатим чоловіком!

— А як ти її побачив?

— Я знаю, де вони проходять, хіба ж то мені пер­вина?

Гаро, справді, був відомий у всій околиці як най­кращий мисливець на лисиць.

Мисливські нотатки (3/4)

(Попередня частина)

III

У будень я мусив сам іти на полювання, бо саме в цю пору, після Петра, починався час найбільшої роботи в полі, який тривав аж до пізньої осені.

Устав я вдосвіта. Був уже на пагорбі в лісі, коли схід почервонів, із землі наче знялася — легко, нечутно —темна нічна запона, а замість неї розлився ніжний рум’янець. Лагідно всміхнулася зоря зі сходу, і від тої чарівної усмішки все стрепенулось і попливло у щасті й розкошах. Я відчув, як радість перехлюп­нула через трави, квіти, дерева, через усе, що я бачив. Якась урочиста тиша, незмірний спокій. У таку хви­лину в душі відчувається втіха й захоплення, бо та усмішка ранкової зорі, яка щедро заливає щастям увесь світ, це не просто усмішка смертної істоти, ви­кликана минущою радістю, це тріумф безсмертної природи, вічності. Тільки пташки, малі невинні ство­ріння, вітають своєю милою піснею цю радість, але їхній спів не порушує незмірного спокою природи, а навпаки — робить його ще чарівнішим.

Сидів я так на поваленому дубі, якого буря вирвала ледь не з корінням, вбирав очима навколишню красу і глибоко вдихав свіже ранкове повітря, майже за­бувши, чого я сюди прийшов. Навколо мене було повно пернатої дичини. Туркотіли голуби, воркували гор­лиці, стукали дятли, оглядаючи кору високих дубів, били сильно дзьобами в суху деревину, і вона відлу­нювала чистим, приємним звуком. І на мого собаку, видно, найшов, як і на мене, ліричний настрій. Пес примостився біля моїх ніг і глибоко задумався. Але ця ніжна замрія в нього скоро пройшла. Він раптом шугнув, наче вжалений, у ліс і загавкав, аж луна по­котилася ярами. Я глянув услід йому: перед ним тікала на дерево білка. Собака, добігши до дерева, почав стрибати, скавчати, а білка напружила хвіст, озир­нулася злякано, перебираючи передніми лапками, і раптом стрибнула, розпустивши хвіст, та й, ніби на крилах, перелетіла на друге, найближче дерево, а далі — на третє, четверте, поки не опинилася на високому дубі. Собака, як шалений, кинувся за нею, не спускаючи її з ока. Я схопив рушницю і собі по­біг за ними. А білка то на землю, то на дерево, то з дерева на дерево, де густіший ліс, а ми за нею, поки не вигнали її в поле, і вже тут вона дременула на самотнє дерево і так причаїлася між віттям, що я пів­години видивлявся, поки не помітив її. Підняв руш­ницю, прицілився. Гримнув постріл — вона й не по­ворухнулася, а собака так і погнав лісом. Я вистрілив удруге, і вона впала на землю. Собака загарчав од радості й кинувся до неї.

— Убив? — почув я за собою знайомий Марків го­лос. Той Марко бідак із бідаків, а служить він у за­можного селянина Николи — доглядає худобу та пра­цює в полі. У Николи він із самого дитинства і так уже прижився там, що його в сім’ї мають за свого.

— Убив! — сказав я гордо, дивлячись, як він пере­стрибує через вориння із своєї ниви.

— А їх тут повно. Геть усі горіхи повизбирували!.. Хоч би ж їхнє м’ясо їсти можна було, такі вони вго­довані, мов гарбузи… Але тоді отих білок і не зна­йшов би ніде, навіть коли б платив за кожну як за найкраще порося!

Говорив так Марко, йдучи до мене, а коли підійшов уже й зовсім близько, то привітався:

— Доброго ранку!

— Доброго ранку. Що так рано?

— А ти? Ще не світало, як устав, еге ж?

— Люблю на зорю дивитися, та й полювати вранці краще.

— Чоловіче, кинь ту зорю, бог із нею, краще спи, коли спиться. На зорі найсолодший сон. Та й що тут дивитися: світає — і годі. А та зоря добре мені взнаки далася: тільки зоря — й за мотику, за серп, за кирку; ніякого мені добра від неї.

— Звик ти, тому воно тобі все звичайне, і якщо нічого більше, то хоч здоров’я маєш від лісу, від цього свіжого ранку.

— Здоров’я?.. Ех, брате, яке там здоров’я! Гну спину від зорі до зорі, тисячі потів зрошує мене, а ляжу спати — кожна кісточка болить. Яке там здоров’я?.. Але мушу бути здоровий, навіть коли нездужаю. Не має хлібороб часу ні на спочинок, ні на хворості. Тіпає мене, бува, пропасниця, ледве на ногах три­маюся, але мушу йти на ниву.

Я сів на низенький пеньок, собака ліг коло мене й поклав голову на простягнуті передні лапи. Марко присів навпочіпки. Я дістав коробку з тютюном і скру­тив цигарку. Марко потер долоні й глянув на тютюн.

— Куриш? — запитав я.

— Та курю на своє безголів’я, і що дорожчий тютюн, то більше курити хочеться. Коли тютюн був розсип­ний, то якось не кортіло. Пробував потроху, але душа не приймала його. А це, коли з’явилися ті злощасні пакети, то вже не курю, а їм його, як хліб, прости господи.

Я простягнув йому коробку.

Він обдивився її з усіх боків і поклав на землю біля себе. Потер порепані долоні, розправив вуса й тільки після цього урочисто, поважно взяв коробку. Відкрив її, дістав книжечку паперу і, знову поклавши коробку біля себе, почав дмухати на книжечку, щоб відділити від неї один аркушик. Дмухав довго, мені аж набрид­ло дивитися. Нарешті аркушик відділився. Марко взяв його й приліпив ріжечком до нижньої губи, змочивши її перед тим язиком. Папірець тріпотів на вітрі, а він старанно склав книжечку, порівняв аркушики, щоб усе було, як раніше, й поклав її у поділ грубої со­рочки. Потім знову потер долоні і взяв коробку. Од­ною рукою тримав за один край відкритої коробки, а пальцем другої постукав по другому. Після цього грубший тютюн згорнув пальцями й нахилив коробку так, що вся потерть зсипалася під один бік. Коли з тим упорався, поклав коробку в поділ і двома дебелими, шкарубкими пальцями став захоплювати тютюнову потеруху й сипати собі в долоню лівої руки. Це робив так поважно, спокійно й неквапно, що за цей час я скрутив би й викурив щонайменш дві цигарки. Коли набрав тютюну, скільки потрібно було на цигарку, ліву руку з куривом затис у кулак, а правою закрив ко­робку, щоб ненароком не розсипався тютюн.

— Дорогий, напевне, бо жовтіє, наче дукат? — запи­тав він, маючи на гадці тютюн, і, не чекаючи відпо­віді, наче це його мало обходило, став хукати в кулак із куривом.

— Навіщо хукаєш?

— А так уже ми навчені; в такий спосіб тютюн відвологає, і менше його йде на цигарку. Вона довше чадіє. А сухий тютюн швидко згоряє.

Хукання тривало довго, і коли Марко розтулив спіт­нілий кулак, тютюн у ньому був уже не вологий, а мокрий. Він струсив куриво у папір, але до спітнілої долоні поприлипало багато кришок, тому папір із тю­тюном Марко поклав на коробку, що лежала в нього у подолі, і став поволі й терпляче визбирувати одну за одною кришки й кидати на папір. Коли й це закін­чив, мимохідь розповідаючи, як то погано, що давно немає дощу, він знову потер долоні, взяв папір з тю­тюном, поклав на коліно й заходився скручувати цигарку з такою старанністю, з якою лікар проводить якусь відповідальну операцію. Загорнув тютюн, допо­магаючи й коліном, послинив край папірця, заліпив його і зверху ще раз провів язиком. Папір з обох кін­ців позакручував, щоб не висипався тютюн, і тоді по­дивився на цигарку, як задоволений художник диви­ться на витвір своїх рук, що після мук та довгої праці нарешті набув викінченої форми. Готову цигарку за­сунув за вухо, після цього взяв коробку, відчинив її обережно, поправив ще раз аркушики паперу й по­клав книжечку назад у коробку, визбирав з подола кришки тютюну і теж струсив у коробку, нарешті за­чинив її і простягнув мені зі словами:

— Гарна в тебе коробка!

Я простяг йому запальничку. Марко довго відмов­лявся припалювати від неї, але я врешті умовив його. Він обережно прикурив, глибоко затягнувся й поди­вився на цигарку, скільки її згоріло, як голодна лю­дина дивиться на скибку хліба в руці.

З цигаркою Марко став балакучіший.

— От яке воно! Візьмеш зілля, загорнеш отак у па­пір і палиш. А кажуть, ніби шкодить на груди. І хто таке вигадав, цікавий я знати?

Поки я думав, що йому відповісти, Марко провадив далі:

— Міркую собі, як то воно є! От худоба, собаки та інші створіння не курять, бо їхній склад інакший, а людина і курить, і п’є, і всяке робить. Іду я торік виноградником з моїм собакою, виноград тільки до­зрівати почав. Я рву його і їм, а собака й скуштувати не хоче: не достиглий. Я дивлюся і думаю: прости мені, господи, худоба часом бува розумніша за лю­дину. Ото зберемося біля казана, коли хтось ракію жене, та й понапиваємося так, що, вбий мене хрест, один одного не бачимо, а худоба — ні! Поїсть, на­п’ється води й лягає спати, по-людському твереза. Я ось тут, коло загону, як нап’юся десь ракії, то ти мене до Крагуєвця можеш занести — не почую, а со­баки тверезі, вартують і мене, і загін.

— Та це ж не кожного дня таке! — озвався я, не знаючи, що йому казати.

— Завжди п’ють, тільки в будень воно з потом ви­ходить, і людина не п’яніє. Але на іменинах чи десь іще або як ракію женуть, то побачив би ти, як ото засядуть коло сулії і склянка по колу йде від рук до рук. Якось отой сердега Леко зібрався собі вранці до Крагуєвця, і треба ж було, щоб нечиста сила навернула його до казана. А його казан стояв у слив­няку. Завернув на хвилину, а там уже, як воно завжди буває, ще вдосвіта зібралося чоловік десять. Знаєш, ідуть один до одного, не питаючись і не чекаючи, поки покличуть, а йдуть, мов на толоку. Повмощуються так один коло одного та й дудлять ракію. Присів до ка­зана й Леко і так, мало-помалу, досидівся до темної ночі. Забув і торбу зняти з плеча, мовляв, ще трохи — та й піду. Коли вже смеркло, він підвівся й, заточую­чись, подався із сливняка. Ніхто його не спитав, куди він іде. Гадаємо, повернеться. А він надумав-таки до Крагуєвця. Він сам потім про це розповідав. «Пі­шов, — каже, — я до Крагуєвця і гадки не маю, що вже смеркло. Вийшов із сливняка, а мною так і хитає, хміль ударив у голову! Сливняк великий, обгородже­ний плотом, а я тримаюся за пліт і плентаю собі. Падаю, заточуюсь, але пліт помагає триматися на ногах. Іду, іду, цілу ніч іду. А того Крагуєвця все нема й нема. Я вже й дивуюся, де він подівся. Адже цілу ніч не спочиваючи йду, а ніяк не можу дістатися до нього. Знесилився і від хмелю, і від утоми, ледве очі дивляться. Починає світлішати на сході, півні кукурікають, тріпочуть крилами кури — із сідал злі­тають. Розглядаюся, а голова аж тріщить від ракії, і все бачу, ніби в тумані. Чую, десь рипнули хатні двері. «Отут, думаю, й попрошуся на ніч, переночую, а там що бог дасть». Я гадав, що збився з дороги та й заблукав десь аж у белградський округ. Гукнув я щосили: «Гей, господарю!» — «Гей», — озвався голос. «Прошу тебе, господарю, пусти переночувати. Подорожанин я, іду здалека і збився з дороги, а тут не знаю нікого і не знаю, де корчма». — «Звідки ти?» — «Аж із Крагуєвецького округу, із Шумадії, господарю!» — і назвав село. «Ой лишенько моє, то заходь до хати, бог би тебе скарав! Кажеш, далеко? Таж ти далі свого плота й не відійшов». Я впізнав голос своєї жінки і відразу протверезився, наче тої ракії у мене й у роті не було».

Чимало всякої всячини нарозказував мені Марко, а наприкінці розповів, як ще довго люди сміялися з того Лекового ходіння довкола свого плота.

Ми помовчали.

— Треба йти до худоби, — мовив Марко сам до себе, попрощався й пішов.

Довго я ще сидів сам, зачарований красою свіжого ранку серед мальовничої лісової природи, а потім стрімчастою вузькою стежкою повернувся додому.

(Наступна частина)

Мисливські нотатки (2/4)

(Попередня частина)

II

У старших класах гімназії батько вже дозволяв мені брати рушницю, але тепер я мусив ховатися з нею від учителів. Коли я схотів у свято з товаришами піти на полювання, то ми кілька днів перед тим до­мовлялися, як пронести рушниці через містечко, щоб ніхто їх у нас не помітив, ніби ми чинили якийсь жахливий злочин. Зійшлися на тому, що стволи руш­ниць позапихали в холоші штанів, від чого одна нога в кожного з нас, коли ми йшли, була ніби закоцюбла, а приклади поховали під піджаки. Щойно світало. На вулиці ані живої душі, тільки ми тихо скрадаємося, озираючись, чи де лихий не несе вчителя латинської мови. А той учитель якраз любив ловити, хто курить, хто йде до шинку, хто на полювання, і в цьому так натренувався, що ми навіть удома, перш ніж запалити цигарку, заглядали під ліжко та по всіх закутках, щоб він часом зненацька не вискочив звідти й не крикнув своє застрашливе:

— Моє шанування, синку!.. Тиха вода береги рве!

А кому вже він згадав тиху воду, тому більше від одиниці не світило. Через те і я, як усі, мусив дуже пильно стерегтися лихозвісної тихої води.

Так, зі страхом, без гуку, тягнучи одну ногу, ми йшли через містечко, оглядалися на всі боки і, як за­хист перед небезпекою, несли в руках латинську гра­матику та записи із славетними винятками з третьої відміни. Як тільки хтось зустрічався нам і ми мали бодай найменшу підозру, що він знайомий того вчи­теля, одразу про всяк випадок розкривали записи й починали вголос читати винятки.

Для певності ми так проходили майже повз кожного стрічного.

Коли таким чином ми пройшли щасливо через містеч­ко й дісталися до поля, то відчули, ніби у нас з плечей звалився величезний тягар. У полі ми порозстібалися, витягли рушниці, почіпляли їх на плечі й пішли далі весело, з піснею.

Бредемо, куди очі дивляться, куримо, не ховаючись і досхочу, хизуємося рушницями, стріляємо раз по раз у шпаків, у дроздів, у сороченят, у горобців, у най­меншу пташину божу, а рушниці набиваємо, як на вовків, тому коли й поцілимо в якусь нещасну пташ­ку, від неї нічого не лишається.

Усе-то так, але повертатись увечері було погано, бо вранці, коли ми йшли, то всі спали, а тепер — повно людей на вулицях, не сплять. Коли ми підійшли до міста, нам не на жарт зробилося страшно, мовби у во­рожий окоп мали стрибати. Знову позапихали стволи в холоші, по них затягнули ремені, а приклади при­крили піджаками. Ідемо з латинською граматикою в руках, і як тільки хто подивиться на нас, ноги нам так і підкошуються від страху, так і чекаємо, що ось-ось запитають: «А куди це ви ходили з рушницями?»

Раптом перед нами виринув той страшний учитель.

— Моє вам шанування! — озвався він, і ми поски­дали шапки. — Замість того, щоб учитися, валандає­теся без діла! — зарепетував він так, що аж люди по­чали збиратися довкола нас.

«Буде мені тиха вода!» — подумав я перелякано й пробелькотів:

— Ми ходили в поле, пане вчителю, вчили латин­ську мову.

Показав йому книжку й записи, а він, переможений і присоромлений, тільки й пробурмотів:

— Добре, діти, добре, так і трудіться! На добраніч!

І пішов собі далі. А нам зробилося так легко на душі, ніби ми від видимої смерті врятувалися.

Тому після випускних екзаменів для мене не було більшого щастя, як відкрито, серед білого дня пройтися містом з рушницею на плечі, та ще й з мисливським собакою, і, уявіть собі, без будь-яких винятків із тре­тьої відміни, зовсім як вільний громадянин.

Так воно й було. Другого дня після останнього екза­мену, щойно ми одержали атестати зрілості, нас троє зібралося на полювання. На вулицях повно людей, а ми відкрито, нікого не боячись, ідемо з рушницями, з ягдташами, ведемо мисливських собак на повідках і переможно дивимося. Аж прикро було мені, що ніхто на нас не звертає уваги й не запитує: «А куди ви з тими рушницями?»

Навіть ніде, ніби на зло, не видно було вчителя латинської мови, хоч ми навмисне сиділи під корчмою навпроти його дому і, як мисливці, пили каву, домов­лялися, у який бік подамося, і це все робили не поспі­шаючи, з цигарками в зубах.

Вулицею проходили молодші школярі й заздрісно дивилися на нас, ніби ми вже досягли раю, здійснили найзаповітніші людські мрії.

А в нас мало серце грудей не розіпре від гордощів.

Нам уже, власне кажучи, не дуже й хотілося йти на те полювання, для нас головне було тинятися по місту з рушницями та запаленими цигарками в зубах.

Літо після закінчення гімназії я провів у селі коло батьків.

Ніколи я не відчував такого задоволення, як тоді. Ще кілька днів тому тремтів, ночами не спав, голова була наче свинцем налита; іду вулицею і заздрю кож­ному, у кого нема екзаменів. Заздрив навіть псові гос­подаря, в якого я жив. Я невиспаний, напівсонний, мене морозом обсипає від думки: «А якщо не скла­ду?» — і ще мушу вчити хтозна-скільки, а пес роз­лігся в затінку під горіхом і спить собі спокійнісінько. Заторохкотить який віз, а він лише поведе почервоні­лими очима по вулиці й навіть не гавкне, тільки за­стогне від задоволення, потягнеться й знову заплющить очі. Коли ж йому це набридне, він устане, почеше лапою загривок, побіжить до корита з водою, нахлеб­четься досхочу по-собачому і вернеться назад у заті­нок. Соромно, але мушу признатися, що в ці хвилини я з радістю став би Лиском, аби тільки позбутися тої плутанини всіх предметів у голові і страху в серці. А в голові без порядку і зв’язку метлялися всі мож­ливі світові дива: римські папи, Цезареві коні, квад­ратні корені, торічеллієві пустоти, і каміння всього світу, і всілякі тварини, і різні цезури, і що їла по­кійна Гундуличева[1] тітка. Усе перемішалося: і камін­ня, і історичні особи, і хімічні формули, і комахи, і навіть зірки. Здавалося мені, що всі люди, які тільки були на світі, зібралися в моїй голові на ярмарок та попритягали з собою всі можливі речі, поприводили всіх тварин, і все те лиш метушиться та гуде.

Так було ще кілька днів тому, а зараз, після екза­менів, усе те наче віником виметено. Закінчився ярма­рок, ущух гармидер, усе розбрелося на свої місця, і я відчув себе неймовірно щасливим, як ніколи досі, що можу спокійно спати, вставати, коли захочу, не думати за сніданком, коли правив Карл Великий і де с поклади серпентину, як розмножуються польові миші і через скільки часу ми почули б на землі звук, якби сьогодні вистрілили з гармати на Сонці, або коли при­була б до нас тітка в гості, якби, скажімо, вчора точно в полудень виїхала швидким пасажирським по­їздом з Марса. Зараз цього нічого в голові нема, по­чуваю себе нормально, бачу речі такими, які вони є. І соромно мені стає, коли пригадую, як розмовляв одного разу з матір’ю за обідом, коли вона приїхала до мене під час екзаменів.

Вона їсть, а я воджу ложкою по тарілці й думаю.

— Їж, сину, золотко моє!

Я мовчу, щоб не переплутати думок.

— Їж, дурнику, не забивай собі голову хтозна-чим. Що буде, те буде. Бодай вони пропали, ті науки!

Я підніс ложку до рота і, втупившись у вікно, так і застиг, захоплений якоюсь думкою.

— Їж, сину, щоб ті всі книги згоріли! Аби тільки ти, голубе мій, був здоровий!.. Їж, золотко моє, а то висох на тріску за тою проклятою наукою! Їж, не думай ні про що, коли мама з тобою.

— Зачекайте, я саме думаю.

— Та що ти все думаєш, сину, скажи своїй мамі, не крийся від мене. Я тобі допоможу.

— Я думаю, мамо, якби ти була на Місяці, а я тут, і ти сьогодні вирушила поїздом до мене, то коли б ти приїхала?

Мати спочатку перехрестилася, а потім заплакала. По її зморшкуватому обличчю покотилися сльози, очи­ма, повними благання, страху й розпачу, подивилася на мене, схопила за голову й поцілувала в чоло.

— Кидай усе… усе, си… си… и… ну, і ї-їдь-мо звідси!..

Я теж заплакав.

Ось до чого довела мене наука та страх перед екза­менами, тим більш приємним було для мене тихе життя, безхмарний відпочинок, повна воля.

Але не буду затягувати розповідь, бо ви, читачі, мені скажете: «Не випробовуй, чоловіче, нашого терпіння і не муч нас тими нісенітницями: краще, якщо вмієш, розповідай просте, з чого почав!»

Правду скажете. Отже, вся суть у тому, що я став вільною, незалежною людиною — я міг курити, сидіти в корчмі, і, що найприємніше, відкрито носити руш­ницю, й не боятися вчителя латинської мови.

(Наступна частина)

[1] Іван Гундулич (1589—1638) — сербський поет з Дубровнику, автор поеми «Осман», у якій прославляється пе­ремога українського і польського народів над турками в Хотинській битві 1621 року.

Мисливські нотатки (1/4)

І

Учився я вже в першому класі гімназії. Проте мені не дозволяли брати рушницю. І, можливо, саме тому, що ця розвага була мені заборонена, моя мрія про по­лювання ставала дедалі настирливішою, прямо-таки не­переборною.

Мусив удатися до хитрощів. Упросив я нашого най­мита, щоб він узяв із собою рушницю, коли йтиме в заказник до свиней, а я там чекатиму його і заберу рушницю. Зрозуміло, за ту послугу я пообіцяв йому кілька цигарок з батькового тютюну.

Я вже в заказнику. Чекаю нетерпляче; мене бере злість на свиней, які надокучливо кувікають коло мене, думаючи, мабуть, що я їм приніс їсти, проганяю їх сердито від себе, б’ю ногою, палкою, ніби вони вин­ні, що не йде наймит з рушницею.

Нарешті він з’являється. Рушницю почепив на плече, а в руці несе торбу з кукурудзою. Навряд, чи закоха­ний більше зрадів би, побачивши свою кохану, ніж я зрадів наймитові.

— Маєш? — запитав він, переступаючи через вориння і показуючи рукою коло губів, ніби тримає цигарку.

Я витяг з кишені тютюн, загорнутий у шмат якоїсь старої газети, і дав йому. Він спочатку відігнав свиней, розкидав кукурудзу на кілька купок, сів на пеньок, по­ставив рушницю коло себе й заходився крутити цигар­ку. Коли прикурив, решту тютюну, загорнувши у га­зету, заховав за пазуху, поклав папір у шапку, а вже тоді озвався, задоволений, як людина, що досягла сво­єї мети:

— Ось, хлопче, рушниця, я приніс, але дивись, біда­че, не застрелься!.. Для лиха багато не треба!..

— Для якого? — запитав я, досить-таки наляканий тою пересторогою.

— Якого, тим-то й ба, якого? А ось якого: розірве ствол, осколок ударить по голові, і як не було тебе! Так Лука Вилипів загинув, навіть не крикнув, а вже в літах був чоловік!

— Може, рушниця іржава була чи надтріснута? — питаю, щоб підбадьорити себе.

Срея (так звали нашого наймита) зробив кілька за­тяжок, поволі випускаючи дим тонкою цівкою, ніби йому було жаль відразу розстатися з таким добром, а тоді сказав:

— Рушниця — то сатана!.. Яка там надтріснута?! Ціла, цілісінька рушниця, як скло, але розірвало її. Мабуть, доля його була така — загинути від рушниці!

Мене ще більше налякало це пояснення.

— Усяке буває. Дехто каже, що пороху насипав за­багато, от і рознесло, а може, олива багато набпв. Що ти хочеш від неї, коли вона сама-самісінька ні з того ні з сього та й бабахне! Стоїть отак, курок спущений, ніхто її не чіпає, та коли має бути нещастя, сама ви­стрілить: ба-а-ах! Як грім з ясного неба, господи про­сти!

— Може, порох від сонця нагрівається або вогонь горить близько? — питаю.

— Дай спокій, прошу тебе, он серед зими йшов Милисав дорогою, ніс рушницю в руці, тримав посередині, а перед ним ішов Живко. Ідемо так з Милисавом один коло одного, я теж несу рушницю. Аж раптом гримну­ло, Живко впав, наче підкошений, і залементував. Я й Милисав оглядаємося довкола, подумали, хтось його вбив, щоб йому добра не було, з ненависті. Коли ж ди­влюся, аж дим іде з Милисавової рушниці…

Я вже не питав його, що було далі, і він не розпові­дав, тільки після короткого перепочинку так закінчив:

— Кажу тобі, рушниця — то сатана! Часом, коли треба, то найкраща не вистрілить, навіть у вогонь її кидай, а часом, коли на лихо йдеться, сама гримне, мовби її дідько за курок смикнув. Воно, як кажуть, дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає. Порож­нісіньку рушницю зарядить на нещастя й бабахне, як святий Ілля із небес!

Потім він розповів мені ще про кілька випадків, як незаряджена рушниця, таки незаряджена, без пороху й шроту, сама вистрілила й убила людину на місці.

— То доля, — сказав він і знову повторив: — Доля, кажу тобі, коли настане ота хвилина, сам дідько зарядить рушницю.

Піднявши таким чином мій дух, Срея залишив руш­ницю, підвівся й пішов.

Я зостався сам. Сів на той пеньок, на якому щойно сидів Срея, і став сам себе переконувати, що стріляти з рушниці легко й безпечно. Але це не допомагало. У голові засіло те, що сказав Срея: «Дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає!» І я ніяк не міг відігнати від себе цю страшну приказку. Узяв рушницю в руку, а мені мороз поза спиною, ніби до гадюки доторк­нувся, і все в рушниці здалося якимось зловісним, ворожим. Став я думати, що стільки людей, та й усі солдати, і мій батько завжди мають справу з руш­ницею, і з ними нічого поганого не трапляється, то чого зі мною має щось трапитися? Підбадьорений та­кими думками, я перевірив добре, чи курок не на зводі, і, зважившись, закинув рушницю за плече. Пішов я ву­зькою стежкою далі в заказник, намагаючись не ду­мати про Луку, який загинув, та про інші нещасні випадки, а думати про стількох людей, з якими ніколи нічого не траплялося. Але нема-нема, та й зблиснуть у голові Среїні слова: «Коли має бути лихо, сама руш­ниця вистрілить, як грім з ясного неба!»

Після кожної такої думки щоразу дивлюся, чи «сам чорт не звів курка», як казав Срея, але такі чорні, тривожні думки дедалі частіше й частіше приглушу­вали мої самозаспокійливі міркування, і тому я визнав за краще скинути рушницю з плеча і нести її в руці.

Змагаючись так у думках і захищаючись від того дивного страху, що охопив мене, я добрів до другого краю заказника. Якби не вориння, то я, безперечно, так і не згадав би, чого я йду, бо досі ні разу навіть не подумав про те, щоб вистежити голуба чи горлицю. Зупинився. Наді мною прошурхотів крилами голуб і впав на далеке дерево, яке росло на нивці. Мені було й ніби прикро, що він залетів так далеко від мене і я не дістану його з рушниці, а з другого боку, я радів, іцо так сталося, хоча й намагався те друге почуття притлумити і умовляв себе не стріляти, коли навіть трапиться нагода.

Був свіжий літній ранок. Сонце щойно вставало, від нього розбігалися золотисті, рум’яні, лагідні про­мені. Блищала, переливаючись, роса па траві, і здава­лося, що вся природа, вмита після нічного сну, по­свіжіла й порум’яніла, усміхається, сповнена щастя і вдоволення, а пташки мовби примножували ту радість своєї матері природи і не могли ніяк уволю наспіва­тися. Зразу ж за огорожею починалася зжата нива, па якій то тут, то там жовтіли полукіпки. Трохи далі по нивах на пагорбі розсипалися женці, рябіють спідниці, біліють конопляні чоловічі сорочки; усі зігнуті, з сер­пами в руках, жнуть, і тільки час від часу підведу­ться дівчата, і тоді залунає пісня. Проспівають вони один куплет і знову нагинаються до роботи, натомість підводяться хлопці і співають другий куплет, і так навперемінки, доки хтось не кидав жарт, і тоді розля­гався сміх та вереск, а далі гомін і шум, і їм відпо­відали женці з іншої ниви ще більшим криком. Так люди, як то кажуть, веселощами скрашували важку працю. Ліворуч було видно край села. Із сливових садів витикалися білі димарі, з яких вився дим у чисте, свіже, запашне повітря так тихо, покрадьки, ніби й не рухався, а був намальований, ніби й димом не був.

Свіже вранішнє повітря, навколишня краса і пісня женців вплинули на мене заспокійливо. Я розвесе­лився, розсіялися недобрі передчуття, пропав страх, якась теплота і відчуття впевненості заповнили груди.

Раптом я почув поблизу воркування горлиці так ви­разно, ніби вона сиділа в мене на плечі. Глянув пра­воруч — бачу: на полукіпку неподалік від вориння кра­сується ця пташка, повернувшись до мене хвостом. Воркує і крутить головою то в один бік, то в дру­гий.

Отже, нагода трапилася. Горлиця, добра здобич! Сер­це в мене закалатало сильніше, я підняв відважно рушницю, але все-таки з потаємним острахом. Укляк­нув коло вориння, просунувши крізь нього цівку руш­ниці, притис приклад до плеча і лицем притулився до ложа, міцно тримаючи його в руці, як і годиться, коли цілишся. Беру горлицю на мушку, приміряюся до дичини і відчуваю, що від збудження весь тремчу.

Отже, зараз треба звести курок, краще прицілитися й потягти.

Уже був зважився. Звів курок, знову так само при­мостився коло рушниці, тільки сильніше притиснув її до себе, аж плече заболіло. Дивлюся на горлицю, а вона весело воркує і крутить голівкою, дивлюся, але як тільки подумаю, що досить цілитися й пора вже стрі­ляти, мороз так і піде у мене по спині, серце забухкає сильніше, затремтять руки. Нарешті подумки обізвав я Срею дурнем, який нічого не тямить, розсердився сам на себе, що я такий боягуз, замружився і почав посувати палець до курка. Доторкнувся до курка — і ніби обпікся, здавалося мені, що все, що розповідав Срея, обов’язково трапиться саме зі мною, що для мене настала ота хвилина, і я, розхвилювавшись, підвів голову, а рушницю штовхнув од себе праворуч. Руш­ниця вдарилася в стовпець, до якого були прикріплені ворини, і дзвякнула, а горлиця злякано змахнула кри­лами, піднялася вгору й полетіла.

Подумки я змушував себе жалкувати, що здобич ви­слизнула у мене з рук, але насправді я радів з того, як людина, що уникла непоправного лиха.

Раптом до мене долинув сміх. Женці з найближчої ниви дивилися на мене й сміялися з мого невдалого полювання.

— Чого не стріляєш, хлопче? — гукнув один.

Парубок років двадцяти поклав серпа й бігом по­дався до мене.

— Полетіла! — кажу я.

— То чого ж ти чекав?

— Не знаю, як наладнована рушниця, боюся, щоб не розсадило.

— Он, бачиш, біжить, хоче пальнути з твоєї фузії! — докинув інший. — Не давай йому!..

— Дай, дай, нехай його вб’є! — вигукнув інший, і знову розлігся сміх.

А той, задиханий, добіг до вориння, перескочив через нього й підійшов до мене.

— Ану, покажи-но, хлопче, де там у тебе та пукавка, — узяв рушницю й почав цілитися. — О, легка, грім її бий!.. Може віддати і всю щоку тобі вмить роз­несе!

— Бреше він, хлопче, стріляй сам! — знову гукнув той із ниви, здогадуючись, про що ми говоримо.

— Не слухай його, щоб я жив був, то він бреше! — відповів парубок і став перевіряти, як ходить курок. — Будь обережний, їй-богу, легка, знаєш, рушниця!

— А що, важка — ліпша?

— Ліпша, не так віддає!.. Не знаю, як ця, не про­бував.

— То спробуй.

Він пішов із рушницею в заказник, розглядаючись на всі боки. І зник з очей. А на сухій гілляці на вер­шечку дуба туркотів голуб. Я і женці дивилися на нього, чекаючи з нетерпінням, що буде.

Раптом ляснув постріл. Птахи кинулися врозтіч, одні знялися високо над заказником, а інші, різко просвистівши, подалися геть, запахло порохом, і щось ніби аж залопотіло по землі, такий шум зчинився. Голуб спочатку шугнув угору, а потім почав падати на землю. Дедалі нижче, нижче, пролетів ще трохи навскоси і впав на стерню неподалік од женців. Кілька пастушків кинулися до нього, а коли добігли, стали борюкатися, хто перший вхопить голуба.

— Убив-таки, хай йому всячина! — вигукнули жен­ці, що весь час уважно стежили за всім.

Тут і мисливець випірнув з хащів, тицьнув мені рушницю в руки і побіг до голуба, лаючи пастушків. Забрав у них птаха, оглянув і задоволено став розпо­відати, з якими труднощами він підкрадався до нього.

Я пішов до женців, щоб дізнатися в Арсенія (так звали цього парубка), чи рушниця сильно віддає.

— Ой, найважче було підкрастися, а коли я взяв його на мушку, то вважай, що він уже мій.

— Ну що, сильна віддача? — перебив я його.

— Дуже! Їй-богу, мало щоку не вивихнуло!

Інші засміялися, а він вів далі:

— Подаруй мені цю рушницю, ходитиму з нею на полювання. А тобі треба таку, щоб не віддавала дуже.

— Нехай хлопець візьме голуба, адже з його руш­ниці застрелив! — озвався один із женців.

— Гаразд, але якщо він заплатить мені двадцять грошей.

Я дістав двадцять грошей.

— Диви! Він і справді платить йому. Не давай, щоб я жив був, а як масш порох і оливо, приходь колись у неділю до мене, я тобі підстрелю їх кілька. Сідає там коло нас на потік їх стільки, що одним пострілом десяток влучиш.

Зрештою я дав двадцять грошей, узяв голуба, по­чепив його на рушницю й пішов у другий кінець заказника, де мав знову зустрітися із Среею.

Срея сидів на своєму пеньку і, коли побачив мене, запитав:

— Хто тобі його вполював?

— Як хто?

— Ти ж не поцілиш, не так воно легко!

— Я сам його вбив! — збрехав я, бо мені було при­кро, що він недооцінює мене.

Срея добродушно всміхнувся.

(Наступна частина)

Удри зло за времена

Кад мислим на наш сој, увек ми пада она веома карактеристична народна причица на ум.

Отишао бег на један од својих османлука, прегледао имање, па уморан легао у хлад да се мало поодмори. Кад изненадно однекуд претрчи му преко тура један пољски миш. Бег хитро скочи, извади кубуру иза паса, па потегне на миша: даан!

— Миш, беже, зар не видиш?

— Виђу, бива, да је миш! Виђу ја, али ми ваља одмах палит кубуру. Данас претрча миш, шјутра пацов, прекшјутра свињће, па накшјутра говеће, па потљен и коњ, па ће слон, па ће туда прелазити људи с колима, па ће најзад од мојега тура начинити царску џаду, а ја то нећу да чекам. Чим је прво миш претрчао, одмах удри из кубуре, јер ће доцније бити доцне.

Ово је дивна поука, тако чини турски бег, а шта чинимо ми?

Ми сваку појаву у зачетку сматрамо за неозбиљну, па најзад дочекамо да нам се од тура начини царска џада. И онда пренемо, онда вадимо кубуре, е, али што рекао бег, онда је обично доцне.

„Страдија“
22. мај 1905. године